15 лютого 2019 року в Національному палаці мистецтв «Україна» відбувся захід присвячений 30-річчю виведення військ з Афганістану
Війна в Афганістані тривала майже 10 років. Участь у ній взяли більш ніж 160 тисяч українців, понад 3000 з яких загинули, 72 зникли безвісти, близько 4000 отримали інвалідність. Всього у тій війні загинуло майже 16 тисяч бійців. Війна залишила величезну рану в серцях кожного, хто брав участь у бойових діях.
Святкова зала була вщент заповнена воїнами-афганцями, котрі раділи та сумували водночас. До Палацу ветерани прийшли зі своїми дружинами, дітьми та близькими людьми, котрі підтримували їх у складні часи тієї війни. Усі згадували минулі роки: страшні події боїв, міцну дружбу, загиблих товаришів. Усі моменти цього гірського-пустельного хаосу, «хлопці» згадують щодня. Та один раз на рік вони збираються усі разом, аби вшанувати пам’ять товаришів та поспілкуватися. Студенти-журналісти другого курсу Таврійського національного університету імені В.І.Вернадського, перед початком заходу, поставили кілька запитань ветеранам.
Перше запитання лунало так “Що Ви пам’ятаєте з часів війни?”. Відповіді були різні:
“30 років вже стирають дрібниці з пам’яті, лишається найтяжче.”
“Все пам’ятаю. Як ми горіли в тунелі, але присутнє таке відчуття, що це було не з нами, а із кимось іншим.”
“Дуже багато пам’ятаю, і згадую практично кожен день.”
“Найчастіше я згадую друзів, які воювали поряд зі мною. Вони постійно в моїй пам’яті. Це для мене головне.”
“Пам’ятаю те, що ця війна була чужа і непотрібна нікому.”
“Листи з батьківщини. Від дружини, від мами, від батька, тому що ми були за 10.000 кілометрів від дому і зв’язатись з Батьківщиною було дуже важко, телефонів не було, були тільки листи та очікування.”
На запитання “Чи було там щось хороше?” більшість сказали — “Нічого”. Але й були позитивні відповіді: “Єдине позитивне, що було – дружба. Сьогодні приїхало дуже багато моїх друзів з якими ми разом служили. Дуже радий всіх їх бачити тут.”, “Особисто я вважаю хорошим те, що ми брали участь не тільки в бойових діях, а і в допомозі людям. Я мав контакти зі школами.” , “Найчастіше я згадую друзів, які воювали поряд зі мною. Вони постійно в моїй пам’яті і це для мене головне.“
Говорячи з воїнами-афганцями про адаптацію, було зрозуміло, що її, як такої, і не було. “Насправді тяжке питання, бо просто ніякої адаптації не було.”, “Війна – це така річ, після якої ніхто не адаптується. Вона завжди буде при нас, а особливо ті переживання, які спіткали нас. Всі спогади залишаються в пам’яті.”, “Ні, зовсім не швидко, я ще й зараз адаптуюсь. Війна змінила мої погляди, поведінку в суспільстві.”, Я там був з самого початку і перший час було важко звикнути до мирного життя, але зараз уже легше.”
“Чи змінився світогляд на життя після війни?” На що усі відповіли без жодних вагань ”Так” : “Багато змінилось, ставлення до життя змінилося.”, “З’явився елемент справедливості, почуття “ліктя товариша”, одразу бачиш, хто є хто.”, “Так, дуже. Зараз ми з друзями, допомагаємо хлопцям з АТО, ми є волонтерами. Час такий, що потрібно допомагати один одному.”
На останнє запитання “Що б Ви могли побажати Україні та українцям в цілому?” в першу чергу усі бажали миру: “Миру над головою. Переможного миру.”, “Найголовніше – миру та згуртованості. Щоб всі були разом, одне за одного. Щоб Крим повернувся до України.”, “Я вірю, що ми переживемо все, адже стільки труднощів позаду. Україні я бажаю міцного стійкого народу, який готовий на все, а українцям — мирного неба над головою. Це найважливіше, що ми всі повинні мати. Слава Україні!”
Вітальним словом афганців привітали Президент України – Петро Олексійович Порошенко, Прем’єр-міністр України – Володимир Борисович Гройсман, а також Голова Всеукраїнської асоціації ветеранів Афганістану та АТО – Сергій Володимирович Куніцин. Після коротенької офіційної частини розпочався концерт.
Серед виконавців були: Оксана Білозір, В’ячеслав Купрієнко, екс-учасник гурту «Каскад» – Олександр Надточий та гурт «Контингент». Усі вони були також пов’язані з війною і пам’ятають те жахіття, яке пережили воїни-афганці.
«На тонких ножках покачивался верблюжонок, он тыкался мордой в живот, свалившейся на бок матери, отыскивая еще пахнущее молоком вымя…». Такий рядок лунав у пісні «Верблюжонок» В’ячеслава Купрієнка. Ця маленька тваринка уособлює ще юного хлопця, якого безжально відібрали від матері й відіслали в далекий Афганістан, де він мусив служити не з власної волі. Більша частина бійців пішла на війну ще в зовсім юному віці (18-19) років. Якби не влада, вони б мали щасливу юність, незіпсовану психіку та стійкі нерви матерів… Зараз, наймолодшому із учасників тієї війни вже майже п’ятдесят років. Зал щиро підтримував виконавців підспівуючи з ними! Коли лунала пісня «Дембельський альбом» – зала підспівувала цю пісню стоячи!
Ми маємо пишатися нашими героями й не повинні забувати про них. Вони наша опора, наша гордість! Воїни-афганці допомогають молодим воїнам АТО порадами, захистом від свавілля чиновників, котрі й досі іноді кажуть як тоді у 80-ті – «я тебе туди не посилав…» Те, що вони пережили заслуговує на повагу та шану. Вони розуміють, що таке війна, що таке втрати, що таке смерть. І не хочуть повтору, хоча, вони завжди допомогають там, аби був мир тут.
