Є дати, які неможливо перегорнути, немов сторінку книги.
Вони залишаються у колективній пам’яті народу глибокими шрамами, що не зникають навіть крізь покоління.
18 травня — саме така дата. День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу.
День, коли тиша говорить голосніше за слова, а історія — боляче за будь-які свідчення.
У світанковій імлі травня 1944 року радянський тоталітарний режим розпочав злочин, метою якого було не лише фізичне вигнання людей із рідної землі, а й повна ліквідація самого права народу на існування у власному домі.
За лічені години кримські татари — корінний народ Криму, народ із багатовіковою історією, культурою, мовою, традиціями та глибоким духовним зв’язком зі своєю землею — були приречені на дорогу вигнання.
У переповнених товарних вагонах, серед плачу дітей, молитви матерів і розпачливої тиші старих людей, народ залишав не просто домівки, він залишав сади, у яких квітнули гранати; вузькі вулички Бахчисарая; ранковий шум моря; могили предків; пісні, що жили у кримському вітрі.
Та навіть у найтемніші часи неможливо депортувати пам’ять.
Неможливо виселити любов до Батьківщини.
Видатний кримськотатарський просвітник і мислитель Ісмаїл Гаспринський писав:«Мова і освіта — це душа народу».
І саме цю душу тоталітарна система намагалася зламати, позбавивши народ голосу, історії та права бути собою.
Проте кримськотатарський народ вистояв. Вистояв у вигнанні. Вистояв у десятиліттях мовчання. Вистояв у боротьбі за повернення додому.
І сьогодні, коли Україна знову переживає страшні випробування війною, біль 1944 року відлунює особливо гостро.
Після тимчасової окупації Криму росією у 2014 році кримські татари знову стали одними з перших, хто зазнав переслідувань, арештів, репресій та насильства за право залишатися вільними на своїй землі.
Історія знову намагається повторити свої найтемніші сторінки — але цього разу Україна та кримськотатарський народ стоять пліч-о-пліч у спільній боротьбі проти агресора.
Ця боротьба — не лише за території. Вона — за право народу пам’ятати своїх предків. За право говорити рідною мовою. За право чути азан над кримськими містами. За право дітей рости під мирним небом свого дому.
Кримські татари сьогодні є невід’ємною частиною українського спротиву — мужнього, гідного, незламного.
Їхній голос звучить у лавах Збройних Сил України, у волонтерському русі, у дипломатичній боротьбі, у культурі, яка не дозволяє світу забути правду про Крим.
Поетеса Шафіка Гаспринська колись писала про те, що народ живе доти, доки живе його пам’ять і гідність.
І сьогодні ці слова набувають особливого сенсу.
Для Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського ця пам’ять є частиною власної історії та моральної відповідальності.
Народжений у Криму, університет, як і тисячі людей, був змушений залишити рідний півострів після окупації, але не втратив свого головного — духу Таврії, духу свободи, науки та людської гідності.
Таврійський національний університет імені В.І.Вернадського сьогодні є простором, де зберігається кримська культурна спадщина, де звучить правда про депортацію, де молодь вчиться не лише професії, а й відповідальності перед історією.
Бо освіта без пам’яті — порожня, а пам’ять без людяності — німа.
18 травня ми схиляємо голови у скорботі.
Але водночас — підводимо їх у гідності.
Бо пам’ять — це не лише біль. Пам’ять — це форма любові, любові до людей, до свободи, до землі, яка чекає на своїх.
І поки кримськотатарський народ зберігає свою мову, пісню та пам’ять — Крим живе.
Поки Україна бореться — Крим буде вільним.
І море обов’язково знову почує голос тих, кого колись намагалися змусити мовчати.
