Під синьо-жовтим небом України
23 серпня Україна відзначає День Державного Прапора — день, коли особливо гостро відчувається нерозривний зв’язок між минулим, сьогоденням і майбутнім нашої держави.
Є речі, які ми сприймаємо як щось природне й незмінне, доки не приходить час випробувань і не змушує нас замислитися, якою дорогою ціною вони нам дісталися. Рідна мова, батьківська хата, земля, на якій народився, небо, під яким виріс, і прапор, що майорить над твоєю країною, — усе це стає особливо дорогим тоді, коли хтось намагається відібрати в тебе право називати своє своїм.
Український синьо-жовтий прапор має історію, яка значно давніша за сучасну українську державу. Поєднання синьої та жовтої барв у різні історичні часи зустрічаємо в символіці українських земель, міст і військових формувань, а в ХІХ столітті, разом із пробудженням українського національного руху, вони поступово стали впізнаваними барвами української ідентичності.
У 1848 році синьо-жовтий прапор замайорів над Львівською ратушею, а на початку ХХ століття ці кольори вже були поруч із тими, хто відстоював право України на власну державність. Вони пережили революції, визвольні змагання, поразки й десятиліття радянської заборони, коли український прапор намагалися вилучити не тільки з вулиць і площ, а й із людської пам’яті.
Та пам’ять виявилася сильнішою за заборони.
Синьо-жовтий стяг берегли в родинах, передавали дітям, ховали серед особистих речей і діставали тоді, коли людина хотіла нагадати собі та іншим, що Україна нікуди не зникла.
23 серпня 1991 року синьо-жовтий прапор урочисто внесли до сесійної зали Верховної Ради України. Наступного дня було проголошено незалежність України, а 28 січня 1992 року Верховна Рада офіційно затвердила синьо-жовтий стяг Державним Прапором України.
Здавалося, що відтепер український прапор назавжди повернувся до мирного життя.
Проте історія знову поставила перед нами питання, відповідь на яке доводиться давати не словами, а мужністю, витримкою і щоденною працею.
Після початку повномасштабного вторгнення синьо-жовтий прапор став для нас ще ближчим, адже ми бачили його там, де, здавалося, вже не залишилося нічого, крім руїн і болю: на звільнених вулицях, над понівеченими будинками, у руках військових, які повертали українські землі, у руках цивільних, які місяцями чекали на визволення, і в маленьких валізах людей, котрі залишали свої домівки, але брали із собою Україну.
Ми навчилися дивитися на прапор не лише як на державний стяг, а як на частину власного життя.
Для когось у його кольорах — рідне село і поле за батьківською хатою, для когось — кримське море й ранкове небо над містом дитинства, для когось — пам’ять про людину, яка віддала життя за Україну, а для когось — проста, але дуже сильна мрія одного дня повернутися додому.
Особливого значення ці слова набувають для Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського, історія якого нерозривно пов’язана з українським Кримом.
Після тимчасової окупації півострова університет був змушений продовжити свою діяльність на материковій Україні, залишивши позаду кримські аудиторії, знайомі вулиці, університетські традиції, море й гори, які для багатьох поколінь студентів і викладачів були не просто частиною пейзажу, а частиною особистої історії.
Проте разом із університетом переїхало головне — його академічна спільнота, її знання, досвід, пам’ять і переконання в тому, що український Крим не можна залишати лише спогадом.
Сьогодні викладачі, науковці, студенти та випускники Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського продовжують працювати, навчатися, проводити дослідження, зберігати українську гуманітарну й наукову традицію та говорити про Крим як про невід’ємну частину України не лише тому, що цього вимагає історична правда, а тому, що це є природною частиною нашої університетської пам’яті.
І, мабуть, у цьому є особлива сила академічної спільноти — не дозволяти часові та обставинам стирати те, що становить основу нашої ідентичності.
Сьогодні, коли над Україною лунають сирени, коли мільйони людей живуть із тривогою за близьких, а тисячі родин чекають своїх захисників із фронту, синьо-жовтий прапор набуває особливої тиші й глибини.
Він нагадує нам про тих, хто вже не побачить мирного ранку, про тих, хто сьогодні стоїть на захисті держави, про тих, хто далеко від дому, але продовжує чекати його повернення, і про всіх, хто, попри війну, продовжує працювати, навчатися, виховувати дітей та будувати майбутнє.
Хочеться вірити, що прийде день, коли український прапор майорітиме над нашими містами не як знак війни й визволення, а як звичайна, майже буденна частина мирного життя; коли над українськими школами й університетами буде тихе небо, на вулицях звучатиме дитячий сміх, люди повертатимуться до своїх домівок, а над Кримом знову здійматиметься синьо-жовтий стяг.
І тоді ми, можливо, подивимося на нього зовсім просто — без тривоги, без болю, без страху, які сьогодні стоять за кожним його кольором.
Просто побачимо синє небо над золотою землею, яку називаємо своєю.
З Днем Державного Прапора України!
Нехай наша пам’ять буде міцнішою за час, наша віра — сильнішою за випробування, а синьо-жовтий прапор завжди нагадує нам про найголовніше: ми маємо свою землю, свою історію, свою державу і майбутнє, яке неодмінно буде українським.
Від Карпат до Криму. Від покоління до покоління. Під синьо-жовтим небом України. 
