27 жовтня – День української писемності та мови.
Студенти, викладачі й працівники Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського долучилися онлайн до Радіодиктанту національної єдності.
Від Києва до Антарктики українців об’єднала мова – наш спільний дім, який не має кордонів.
Для таврійців ця подія має особливий символізм.
Університет, народжений у Криму та який продовжив свою історію в столиці після вимушеного переміщення, знає, що означає втратити дім, але не втратити себе.
Українська мова зберігає нашу пам’ять, культурну тяглість і право залишатися собою, тому участь у Радіодиктанті – не просто перевірка грамотності, а ритуал єднання, підтвердження нашої належності до українського народу та спільної відповідальності за його майбутнє.
Цьогорічне єднання відбулося попри важку ніч російської балістичної атаки на Київ.
А під час онлайн-зустрічі, організованої напередодні, університетська спільнота зіткнулася з хакерською атакою.
Проте зустріч відбулася, а диктант було написано.
Ми продовжили говорити, навчати, навчатися й гуртуватися навколо рідного слова.
Напередодні радіодиктанту кафедра слов’янської та романо-германської філології ННІ філології та журналістики ТНУ імені В.І. Вернадського організувала онлайн-зустріч із тими, хто творить українське слово: письменницями, авторками й громадськими діячками Анастасією Левковою та Тетяною Домашенко.
Анастасія Левкова – українська письменниця, редакторка й літературна менеджерка, авторка роману «За Перекопом є земля», у якому Крим постає багатогранним простором історії, культур, людських доль і пошуку власної ідентичності.
Ця книга особливо зближує письменницю з Таврійським національним університетом імені В. І. Вернадського, адже Крим для університетської спільноти — не лише рідна земля, а й невіддільна частина особистої та національної пам’яті.
Творчість Анастасії Левкової допомагає глибше осмислити кримське розмаїття, силу українського слова й нерозривний зв’язок людини зі своїм корінням.
Тетяна Домашенко – українська поетеса, авторка патріотичної лірики, у творчості якої звучать любов до України, національна пам’ять і шана до тих, хто бореться за свободу. Її слово утверджує духовну стійкість і вірність рідній землі.
Організаторка зустрічі – завідувачка кафедри слов’янської та романо-германської філології, кандидат педагогічних наук, доцент Ірина Лопатинська. До зустрічі також долучилася Олена Коломієць, кандидат філологічних наук, доцент кафедри. Модераторка – директорка Навчально-наукового інституту філології та журналістики, кандидат філологічних наук, доцент Ольга Шарагіна.
“Лист, який не закінчується»: слово, що торкається душі”
Текст Радіодиктанту національної єдності 2026 року – “Лист, який не закінчується” – написав український письменник і ветеран російсько-української війни Артур Дронь.
Його читали в дуеті Артур Пройдаков, учитель української мови й літератури, відомий популяризатор української освіти, та Даша Астаф’єва — співачка, громадська діячка й волонтерка, яка активно підтримує українських захисників.
Це був надзвичайно щемкий текст, сповнений любові, людського тепла й тієї внутрішньої міцності, яка допомагає вистояти.
Кожне слово відгукувалося в найпотаємніших куточках української душі.
Проникливе читання торкалося серця, викликало сльози й водночас дарувало неймовірне відчуття єдності – тієї невидимої, але міцної сили, яка й досі тримає нас разом у цій страшній війні.
У часи, коли Україна проходить крізь важкі випробування, коли її земля розп’ята війною, а біль утрат стає частиною нашого щодення, такі слова набувають особливого значення.
Вони нагадують про тих, кого любимо, кого чекаємо, за кого молимося, ким дорожимо.
Про тих, хто далеко, і тих, хто вже ніколи не повернеться.
Про наші домівки, спогади, надії та право бути собою.
У цьому листі ніби вмістилася сама Україна — поранена, але нескорена; стомлена, але сповнена любові; розділена відстанями, але об’єднана спільною долею.
І, мабуть, саме тому він так глибоко торкнувся серця: у кожному рядку ми впізнавали щось своє, особисте й водночас спільне для всіх нас.
Українське слово, яке проростає знову.
Росія століттями намагалася знищити українську мову, а нині руйнує міста, бібліотеки й університети, нищить книжки та культурну спадщину на окупованих територіях.
Та мова живе не лише в книжках – вона живе в людях, у родинних спогадах, піснях, щоденних розмовах і голосах нових поколінь.
Українські шістдесятники – покоління митців та інтелектуалів, які відстоювали національну культуру й свободу творчості всупереч радянським заборонам і переслідуванням, – залишили нам приклад незламності.
Їхнє слово вистояло, бо мало коріння в народі.
Є в українській мові й образ, що передає цю незнищенність: після кожного укосу виростає отава.
Можна скосити траву, але не знищити коріння, так само й українське слово після заборон, репресій та обстрілів проростає знову – у книжках, піснях, університетських аудиторіях і голосах нових поколінь.
Для Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського це не абстрактна метафора, це власний досвід університету, який продовжує свою місію далеко від рідного Криму.
Можна перемістити університет, зруйнувати будівлі, відібрати звичний простір, але неможливо знищити його дух, поки живуть люди, які несуть його знання, традиції та українське слово.
Ми вистояли після важкої ночі. Провели зустріч попри перешкоди. Написали диктант разом з українцями в різних куточках світу, і вкотре переконалися: наша єдність – не гасло, а щоденний вибір, наша внутрішня опора й відповідальність одне за одного.
Дякуємо Збройним силам України за можливість жити, навчатися, працювати, говорити рідною мовою та берегти свою державу.
Ваша мужність захищає не лише нашу землю, а й право українського слова звучати вільно.
Гайда з таврійцями!
Пишімо українською, думаймо українською, передаваймо рідне слово наступним поколінням.
Бережімо мову, яка єднає нас крізь відстані, випробування й час.
Україна була. Україна є. Україна буде!
Слава Україні! Героям слава!
