Є події, що вростають у колективну пам’ять не як сторінки історії, а як кровоточиві рани, що ніколи не гояться.
18 травня 1944 року — одна з таких дат, саме в цей день почалась жорстока, безжальна депортація цілого народу — кримських татар, корінних жителів Криму, з їхніх домівок, земель, могил предків.
Вигнані під дулами автоматів, із малими дітьми, хворими батьками, старими родичами, — вони були кинуті в товарні вагони, щоб зникнути. Фізично, культурно, духовно.
Але не зникли.
16 травня 2025 року в стінах Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського, у музеї «Родовід», відбувся захід, присвячений Дню пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу.
Це була не просто подія. Це була — молитва. Свічка пам’яті. Це був голос тих, кого не стало. І свідчення того, що вони — живі в серцях нащадків.
Університет, названий іменем Володимира Вернадського — вченого, що вірив у силу духу і знання — став місцем, де правда перемагає мовчання.
З вітальним словом до присутніх звернувся ректор Університету – Валерій Бортняк. У його словах звучала не лише академічна гідність, а глибока людська скорбота:
«Сьогодні ми разом схиляємо голови перед тими, чию історію намагалися стерти. Але пам’ять сильніша за вироки імперій. І ми тут — щоб довести: правда живе».
Після виконання гімнів України та кримськотатарського народу зал завмер у хвилині мовчання. Та це була не просто тиша. Це була тиша з присмаком сліз, з гулом потягів у пам’яті, з вітром пустель Узбекистану, де вмирали діти — без води, без ліків, без права на майбутнє.
Кульмінацією заходу став перегляд відео про депортацію.
Чорно-білі кадри. Вузли замість валіз. Матері, які не встигають узяти документи, але беруть Коран і дітей. Виснажені обличчя. Біль, що говорить без слів. А пісня Джамали «1944» роздирає душу на клапті:
«Коли вони приходять… Вони руйнують… Ми не можемо вдома…»
До слова був запрошений голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров.
Його виступ — як обпалене слово свідка:
«Це був геноцид. Спроба стерти сам факт існування нашого народу. Але нас не знищили. Ми вижили, щоб повернутись. І повернемось, як народ, як пам’ять, як історія».
У заході також взяли участь член Меджлісу, голова Кримського ресурсного центру Ескендер Барієв, координатор глобального руху Liberate Crimea (онлайн) та член Меджлісу – Різа Шевкієв. Їхні виступи — як голос тих, хто досі перебуває під окупацією, хто вірить, бореться і зберігає національну ідентичність, навіть там, де це заборонено.
Та особливим болем і ніжністю торкнулися сердець присутніх виступи студентів кафедри кримськотатарської мови та загальновузівських дисциплін ННІ філології та журналістики.
У кожному слові — біль поколінь. У кожному рядку — туга за домівкою, за могилою діда, за запахом кримської землі після дощу.
У поетичних композиціях, фрагментах прози, емоційних інтонаціях, де звучала жива кримськотатарська мова — втілювався національний спротив, культурна пам’ять, філологічна елегія.
Ці виступи стали не просто частиною заходу — вони стали його серцем.
Це був колективний голос депортованого народу, який зумів передати світові гасло, що стало долею:
«Вижити — щоб повернутись.
Повернутись — щоб жити.
Жити — щоб пам’ятати».
У цих виступах — не гнів, а гідність. Не прокляття, а молитва.
У цих голосах — не лише пам’ять про трагедію, а любов до життя, до культури, до рідної мови.
Студенти кафедри довели: навіть найтрагічніша історія може бути джерелом сили, коли її пам’ятають з любов’ю. І навіть через 80 років голос депортованих не замовкає — він звучить у новому поколінні.
Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського дякує кожному, хто долучився до організації цього пам’ятного заходу.
Дякуємо Збройним Силам України — за можливість пам’ятати, говорити і творити у вільній країні.
Історія не пробачає мовчання.
Пам’ять — наш обов’язок.
Крим — це Україна.
І ми обов’язково повернемось.
