1 жовтня — день духовної опіки, козацької звитяги та сучасного героїзму.
1 жовтня Україна схиляє голову перед трьома великими святинями своєї історії — Покровою Пресвятої Богородиці, Днем українського козацтва та Днем захисників і захисниць України.
У цій даті поєдналися духовна традиція, історична пам’ять і сучасний військовий чин; молитва за Україну — і мужність тих, хто її боронить. Над її містами й селами, над родинами, які чекають, і воїнами, які тримають оборону, звучить спільне прохання — про захист, мир і перемогу.
Покрова Пресвятої Богородиці здавна була для українців символом небесної опіки та надії у найважчі часи, під її покровом козаки вирушали в походи, молилися перед битвами, прощалися з рідними й поверталися додому, якщо судилося, несучи втому, рани, перемоги та пам’ять про полеглих побратимів.
У Запорозькій Січі храми Покрови були осередками віри, братерства та козацької громади.
Для козака свобода означала відповідальність, а честь не була прикрасою — її захищали так само, як рідну землю.
Козацька доба залишила Україні не лише літописи походів і битв, а й моральний заповіт: не скорятися неволі, не зрікатися власного імені, мови та землі.
Цей заповіт пережив століття.
Він зберігався в народній пам’яті, піснях і переказах, у боротьбі за українське слово та державність, у діяльності поколінь, які відстоювали право України бути собою.
До цієї історичної тяглості належать і визвольні рухи ХХ століття, зокрема Українська повстанська армія, боротьба якої стала однією зі сторінок тривалого українського прагнення до незалежності.
Сьогодні цей шлях продовжують Захисники та Захисниці України.
Понад десять років Україна чинить опір російській агресії, а від лютого 2022 року — повномасштабному вторгненню росії.
Війна принесла смерть і руйнування, розділила родини, змусила мільйони людей залишити домівки, але вона не зламала прагнення українців жити на власній землі, говорити своєю мовою та визначати власне майбутнє. Україна стоїть, попри біль, втрати, руйнування й щоденні випробування.
1 жовтня ми особливо вшановуємо тих, хто тримає оборону на землі, у небі й на морі, хто рятує поранених, розбирає завали, евакуює людей, підтримує військо й допомагає країні вистояти.
Поруч із військовим подвигом — праця медиків і рятувальників, волонтерів та енергетиків, учителів, водіїв, інженерів та багатьох інших, завдяки яким Україна продовжує жити.
Передусім цього дня ми схиляємо голови перед полеглими.
Можливість жити вільно, говорити українською, навчатися, працювати й будувати майбутнє стала можливою завдяки тим, хто віддав за Україну найдорожче, власне життя.
Для Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського 1 жовтня має особливе звучання. Його історія нерозривно пов’язана з Кримом — землею, де зустрілися різні цивілізації, мови й культури, де формувався Університет і виростали покоління науковців, викладачів та студентів.
Крим для Таврійського університету — не просто територія, це його дім, історичне коріння та невіддільна частина університетської ідентичності.
Російська окупація змусила Університет залишити Крим, але втратити дім — не означає втратити його в собі. Збереглися люди, пам’ять, традиції, наукові надбання, академічна культура та відповідальність перед майбутнім. Таврійський університет продовжив свою історію в Києві, довівши просту й важливу істину: справжній університет живе не в стінах, а в людях, які зберігають його дух і продовжують його місію.
Сьогодні Університет працює задля України та її Криму, зберігає правду про півострів, розвиває освітні й наукові напрями, готує фахівців для майбутньої відбудови та реінтеграції Криму, формує покоління, яке продовжуватиме українську справу.
Серед студентів, випускників і працівників Університету є Захисники і Захисниці України, волонтери, медики, науковці та освітяни. Для одних фронт проходить через окопи, для інших — через лікарняні палати, аудиторії, лабораторії, волонтерські штаби чи щоденну працю.
У кожного — свій фронт. Але мета одна: Україна, її свобода, гідність і майбутнє.
Тому пам’ять про полеглих — це не лише скорбота. Це відповідальність тих, хто живе далі. Вона спонукає чесно працювати, здобувати знання, берегти українське слово й культуру, виховувати нове покоління та робити все, щоб жертва Героїв не була марною.
Університет — це простір, де свобода набуває форми знань, гідність — форми вчинків, а любов до Батьківщини — форми щоденної праці.
Покрова Пресвятої Богородиці нагадує про силу молитви. Козацька традиція — про честь і відповідальність. Подвиг сучасних Захисників і Захисниць — про ціну свободи.
У цей день хочеться просити найпростішого й найдорожчого: щоб матері дочекалися своїх дітей, діти — батьків, родини — своїх рідних. Щоб стихли сирени й вибухи, загоїлися рани, відбудувалися міста й села, а люди повернулися до своїх домівок.
Нехай над Україною буде мир, а синьо-жовтий прапор знову замайорить над кожним містом і селом — від Карпат до Криму.
Нехай Крим повернеться до України не лише на мапі, а й у живому українському житті — у школах і університетах, у відновлених громадах, у дитячих мріях і вільному русі людей рідною землею.
І нехай майбутні покоління, озираючись на цей час, пам’ятають не тільки його біль, а передусім тих, завдяки кому Україна вистояла.
З Покровою Пресвятої Богородиці!
З Днем українського козацтва!
З Днем захисників і захисниць України!
Вічна шана й безмежна вдячність усім, хто боронить Україну.
Вічна пам’ять і слава полеглим Героям.
Слава Україні!
