Суть запиту: Транснаціональне кримінальне угруповання організувало масштабний канал торгівлі людьми через  кордони пʼяти держав. Визначте для слідчих органів, чи підпадає дане діяння під категорію «міжнародного злочину» (як злочин проти Людяності), чи є «злочином міжнародного характеру».

Джерела: Конвенція ООН проти транснаціональної організованої

Злочинності 2000 року та Протокол про попередження торгівлі

Людьми, Римский статут МКС (Стаття 7).

Вступ

У сучасному міжнародному праві особливого значення набуває питання розмежування транснаціональних злочинів і міжнародних злочинів. Це має практичне значення для визначення юрисдикції, механізмів притягнення до відповідальності та застосування норм міжнародного кримінального права. Одним із найбільш складних прикладів є торгівля людьми, яка може мати як транснаціональний характер, так і ознаки злочину проти людяності.

1. Визначення понять

Транснаціональний злочин — це злочин, який має міжнародний елемент, але не визнається міжнародним злочином у вузькому значенні. Відповідно до Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності 2000 року, злочин вважається транснаціональним, якщо:

• він вчинений у більше ніж одній державі;
• або підготовка, планування чи контроль здійснюються в іншій державі;
• або він має істотні наслідки в іншій державі.

Торгівля людьми прямо передбачена Протоколом про попередження, припинення та покарання за торгівлю людьми, особливо жінками та дітьми (додаток до Конвенції 2000 року).

Міжнародний злочин — це діяння, яке становить загрозу для всього міжнародного співтовариства і підпадає під юрисдикцію міжнародних судових органів, зокрема Міжнародного кримінального суду. Відповідно до статті 7 Римського статуту МКС, до злочинів проти людяності належать, зокрема:

• поневолення;
• депортація або насильницьке переміщення населення;
• інші нелюдські діяння, якщо вони здійснюються в рамках широкомасштабного або систематичного нападу на цивільне населення.

При цьому «поневолення» включає торгівлю людьми, особливо жінками і дітьми.

2. Практична частина (аналіз кейсу)

У запропонованому кейсі транснаціональне кримінальне угруповання організувало масштабний канал торгівлі людьми через кордони п’яти держав.

З одного боку, дане діяння безумовно підпадає під категорію злочину міжнародного характеру (транснаціонального злочину), оскільки:

• має місце діяльність організованої злочинної групи; – злочин здійснюється через території кількох держав;
• наявний чіткий міжнародний елемент.

Це означає, що застосовуються положення Конвенції ООН 2000 року та відповідного Протоколу, а основну юрисдикцію мають національні правоохоронні органи держав за принципами територіальності та співробітництва.

З іншого боку, виникає питання, чи може цей злочин кваліфікуватися як міжнародний злочин (злочин проти людяності).

Для цього необхідно встановити наявність додаткових критеріїв:

• широкомасштабність або систематичність дій;
• спрямованість проти цивільного населення;
• наявність політики або плану (організований характер нападу);
• усвідомлення цього нападу виконавцями.

Якщо канал торгівлі людьми:

• охоплює значну кількість жертв;
• функціонує систематично протягом тривалого часу;
• включає елементи експлуатації, що прирівнюються до поневолення;

То такі дії можуть бути кваліфіковані як поневолення у формі торгівлі людьми, що відповідно до статті 7 Римського статуту є злочином проти людяності.

Однак, якщо відсутні ознаки широкомасштабного або систематичного нападу на цивільне населення, діяння залишатиметься лише транснаціональним злочином.

3. Висновок

Таким чином, розмежування між транснаціональним злочином і міжнародним злочином у даному кейсі залежить від фактичних обставин справи.

Базово торгівля людьми через декілька держав є злочином міжнародного характеру, що регулюється Конвенцією ООН 2000 року та відповідним Протоколом.

Водночас вона може бути перекваліфікована у злочин проти людяності, якщо доведено:

• її широкомасштабний або систематичний характер;
• спрямованість проти цивільного населення;
• наявність елементів поневолення.

Отже, для слідчих органів ключовим є встановлення саме цих додаткових критеріїв, що дозволяє визначити юрисдикцію: чи справа підлягає виключно національному переслідуванню в межах міжнародного співробітництва, чи може бути передана до Міжнародного кримінального суду.

22.05.2026

Сергій ХОМЕНКО

Предметом даного кейсу є аналіз міжнародно-правової відповідальності держави А у зв’язку з тимчасовим припиненням постачання енергоресурсів державі Б внаслідок масштабної техногенної катастрофи на території держави А.

Суть правової проблеми полягає у встановленні того, чи можуть зазначені обставини бути кваліфіковані як обставини, що виключають протиправність міжнародного діяння держави відповідно до норм міжнародного права, зокрема положень Проєкту статей Комісії міжнародного права ООН про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння 2001 року.

Правовідносини, що виникли між державою А та державою Б, мають міжнародно-правовий характер, оскільки стосуються виконання міжнародного договору про постачання енергоресурсів та можливого порушення міжнародного зобов’язання.

Основним юридичним питанням є визначення наявності підстав для застосування до дій держави А інститутів форс-мажору (force majeure) або крайньої необхідності (state of necessity) як обставин, що виключають міжнародну протиправність.

 Аналіз фактичних обставин

Відповідно до фабули, на території держави А відбулася масштабна техногенна катастрофа, наслідком якої стало тимчасове припинення постачання енергоресурсів державі Б.

Юридично значущими фактичними обставинами є:

1. Наявність міжнародного договору між державою А та державою Б щодо постачання енергоресурсів.
2. Наявність факту невиконання або неналежного виконання міжнародного зобов’язання державою А.
3. Причинний зв’язок між техногенною катастрофою та неможливістю виконання міжнародного договору.
4. Тимчасовий характер припинення постачання.
5. Надзвичайний та невідворотний характер техногенної катастрофи.
6. Необхідність захисту життєво важливих інтересів держави А та її населення.

Для належного обґрунтування позиції держави А необхідно встановити:

• чи була техногенна катастрофа непередбачуваною та незалежною від волі держави;
• чи існувала фактична неможливість виконання міжнародного зобов’язання;
• чи не сприяла сама держава А виникненню відповідної ситуації;
• чи були вжиті всі можливі заходи для мінімізації шкоди та відновлення постачання.

Особливого значення набуває доведення того, що невиконання договору мало вимушений, а не дискреційний характер.

 Нормативно-правова база

1. Міжнародно-правові акти

Основним джерелом правового регулювання у даному випадку є:

• Проєкт статей Комісії міжнародного права ООН про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння 2001 року;
• Статут Організації Об’єднаних Націй;
• Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року.

2. Положення Проєкту статей Комісії міжнародного права ООН

Стаття 23 — Форс-мажор

Відповідно до статті 23 Проєкту статей КМП ООН:

«Протиправність діяння держави, яке не відповідає міжнародному зобов’язанню цієї держави, виключається, якщо таке діяння викликане форс-мажором, тобто настанням непереборної сили або непередбачуваної події, що знаходиться поза контролем держави, внаслідок чого матеріально неможливо виконати зобов’язання».

Разом із тим, форс-мажор не застосовується, якщо:

• ситуація виникла внаслідок поведінки самої держави;
• держава свідомо прийняла ризик настання такої ситуації.

Стаття 25 — Крайня необхідність

Відповідно до статті 25:

«Держава не може посилатися на стан крайньої необхідності як на підставу для виключення протиправності діяння, якщо тільки це не є єдиним способом захисту істотного інтересу держави від тяжкої та неминучої небезпеки».

При цьому застосування крайньої необхідності можливе лише за умов:

• відсутності серйозного порушення істотних інтересів іншої держави;
• відсутності заборони посилання на крайню необхідність у відповідному міжнародному зобов’язанні;
• непричетності держави до виникнення стану необхідності.

3. Національне законодавство України

У контексті порівняльного аналізу доцільно звернути увагу на:

• Конституцію України;
• Цивільний кодекс України;
• Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні»;
• Закон України «Про правовий режим воєнного стану».

Стаття 617 Цивільного кодексу України передбачає, що особа звільняється від відповідальності за порушення зобов’язання, якщо доведе, що таке порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

Водночас українське законодавство та судова практика виходять із того, що форс-мажор не припиняє самого зобов’язання, а лише може звільняти від юридичної відповідальності за його невиконання або неналежне виконання.

Правовий аналіз

1. Форс-мажор як обставина, що виключає протиправність

У міжнародному праві форс-мажор є винятковою обставиною, за якої виконання міжнародного зобов’язання стає фактично або матеріально неможливим.

Для застосування статті 23 Проєкту статей КМП ООН необхідна сукупність таких умов:

1. Наявність непередбачуваної події.
2. Незалежність цієї події від волі держави.
3. Непереборний характер обставин.
4. Матеріальна неможливість виконання міжнародного зобов’язання.
5. Відсутність вини держави у виникненні відповідної ситуації.

Масштабна техногенна катастрофа потенційно може бути визнана форс-мажорною обставиною за умови, що держава А не спричинила її власними неправомірними або недбалими діями.

У даному випадку ключове значення має доведення того, що:

• катастрофа була надзвичайною та невідворотною;
• енергетична інфраструктура зазнала такого пошкодження, яке об’єктивно унеможливило постачання ресурсів;
• держава А не мала реальної альтернативної можливості виконати договір.

У сучасній практиці міжнародного та національного права сам факт кризової ситуації автоматично не визнається форс-мажором. Необхідним є встановлення прямого причинного зв’язку між подією та неможливістю виконання зобов’язання.

Аналогічний підхід сформовано у практиці Верховного Суду України щодо форс-мажорних обставин.

Судова практика виходить із таких принципів:

1. Форс-мажорні обставини повинні бути надзвичайними та невідворотними.
2. Сторона, яка посилається на форс-мажор, повинна довести причинний зв’язок між подією та неможливістю виконання зобов’язання.
3. Форс-мажор не має преюдиційного характеру та оцінюється судом у кожному конкретному випадку.
4. Форс-мажор не припиняє зобов’язання, а лише звільняє від відповідальності за його порушення.

Особливо важливим є висновок Верховного Суду про те, що сама по собі відсутність електроенергії або кризова ситуація не є автоматично форс-мажором.

Сторона повинна документально довести:

• неможливість виконання;
• надзвичайність обставин;
• їх невідворотність саме для конкретного випадку.

У міжнародному праві діє аналогічний підхід.

Таким чином, якщо держава А зможе довести, що техногенна катастрофа фактично унеможливила постачання енергоресурсів, а сама держава не сприяла виникненню цієї ситуації, посилання на форс-мажор може бути обґрунтованим.

2. Крайня необхідність як обставина, що виключає протиправність

Альтернативною підставою може бути посилання на стан крайньої необхідності відповідно до статті 25 Проєкту статей КМП ООН.

Крайня необхідність застосовується тоді, коли порушення міжнародного зобов’язання є єдиним способом захисту істотного інтересу держави від тяжкої та неминучої небезпеки.

У даному випадку таким істотним інтересом можуть бути:

• забезпечення енергетичної безпеки держави;
• захист життя та здоров’я населення;
• ліквідація наслідків техногенної катастрофи;
• недопущення гуманітарної кризи.

Для застосування стану крайньої необхідності необхідно довести:

1. Наявність тяжкої та неминучої небезпеки.
2. Існування істотного державного інтересу.
3. Відсутність інших способів захисту цього інтересу.
4. Тимчасовий характер заходів.
5. Пропорційність обмежень.

Водночас держава А не може посилатися на крайню необхідність, якщо:

• сама спричинила кризу;
• її дії завдали серйозної шкоди істотним інтересам держави Б;
• міжнародний договір виключає можливість такого посилання.

3. Практика міжнародних судових інституцій

У міжнародному праві застосування форс-мажору та крайньої необхідності є доволі обмеженим.

Міжнародний суд ООН та арбітражна практика виходять із того, що такі підстави повинні тлумачитися вузько.

У справі «Gabčíkovo-Nagymaros Project (Hungary/Slovakia)» Міжнародний суд ООН зазначив, що стан крайньої необхідності може застосовуватися лише у виняткових обставинах та за наявності реальної загрози істотним інтересам держави.

Суд також наголосив, що держава повинна довести відсутність будь-яких альтернативних способів виконання міжнародного зобов’язання.

Практика Європейського суду з прав людини також підкреслює важливість принципу пропорційності навіть в умовах надзвичайних ситуацій.

У рішеннях ЄСПЛ неодноразово наголошувалося, що будь-яке втручання держави у права та зобов’язання повинно бути:

• законним;
• необхідним;
• пропорційним поставленій меті.

4. Аналіз ризиків для держави А

Для держави А існують такі правові ризики:

1. Визнання міжнародного порушення договору.
2. Можливість пред’явлення міжнародних претензій державою Б.
3. Вимоги щодо відшкодування збитків.
4. Погіршення міжнародної репутації.
5. Ризик визнання відсутності форс-мажору через недостатність доказів.

Для мінімізації ризиків державі А доцільно:

• документально підтвердити масштаби катастрофи;
• довести причинний зв’язок між катастрофою та неможливістю постачання;
• забезпечити офіційне повідомлення держави Б;
• вжити всіх можливих заходів для відновлення виконання договору;
• запропонувати тимчасові компенсаційні механізми.

5. Висновок та практичні рекомендації

На підставі проведеного правового аналізу можна дійти висновку, що масштабна техногенна катастрофа потенційно може бути кваліфікована як обставина, що виключає міжнародну протиправність діяння держави А.

У разі доведення надзвичайного, невідворотного та незалежного від волі держави характеру катастрофи, а також фактичної неможливості виконання міжнародного зобов’язання, держава А може посилатися на:

1. Форс-мажор відповідно до статті 23 Проєкту статей Комісії міжнародного права ООН.
2. Стан крайньої необхідності відповідно до статті 25 Проєкту статей Комісії міжнародного права ООН.

Водночас саме по собі посилання на кризову ситуацію не є достатнім.

Держава А повинна довести:

• причинний зв’язок між катастрофою та невиконанням договору;
• неможливість виконання зобов’язання альтернативними способами;
• відсутність власної вини;
• тимчасовий характер обмежень;
• пропорційність вжитих заходів.

Практика міжнародних судових установ та Верховного Суду України свідчить про те, що форс-мажор не має автоматичного характеру та потребує ретельного доказування.

У зв’язку з цим Уряду держави А рекомендується:

1. Негайно повідомити державу Б про настання надзвичайних обставин.
2. Підготувати офіційні технічні та експертні висновки щодо масштабів катастрофи.
3. Зафіксувати документальні докази неможливості виконання зобов’язання.
4. Розпочати переговори щодо тимчасового врегулювання ситуації.
5. Вжити заходів для якнайшвидшого відновлення постачання.
6. Обґрунтовувати свою позицію принципами пропорційності, добросовісності та необхідності захисту життєво важливих інтересів держави.

Отже, за наявності належної доказової бази та дотримання критеріїв міжнародного права дії держави А можуть бути визнані такими, що підпадають під обставини, які виключають міжнародну протиправність, а отже тимчасове невиконання договору не повинно спричиняти міжнародно-правову відповідальність держави.

Список використаних джерел

1. Проєкт статей Комісії міжнародного права ООН про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння 2001 року.
2. Статут Організації Об’єднаних Націй від 26 червня 1945 року.
3. Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року.
4. Конституція України від 28 червня 1996 року.
5. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року.
6. Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні».
7. Закон України «Про правовий режим воєнного стану».
8. Рішення Міжнародного суду ООН у справі «Gabčíkovo-Nagymaros Project (Hungary/Slovakia)».
9. Практика Верховного Суду щодо застосування форс-мажорних обставин.
10. Практика Європейського суду з прав людини щодо принципу пропорційності.

Здобувач вищої освіти

(магістерський рівень)

АЛІНА ХАЛЕПА

Суть запиту: Міжнародний Суд ООН виніс рішення на користь держави Х, зобов’язавши державу Y вивести війська з делімітованої зони. Держава Y ігнорує це рішення. Проконсультуйте дипломатичну місію держави Х щодо правового алгоритму звернення до Ради Безпеки ООН.

Джерела: Статут Організації Об’єднаних Націй (Стаття 94,параграф 2).

Вступ

Предметом даного правового висновку є аналіз міжнародно-правового механізму забезпечення виконання рішення International Court of Justice у ситуації, коли держава Y відмовляється виконувати рішення Суду щодо виведення військ із делімітованої території.

У даному кейсі виникають міжнародно-правові відносини, пов’язані з:

• обов’язковістю виконання рішень міжнародних судових органів;
• підтриманням міжнародного миру та безпеки;
• відповідальністю держав за порушення міжнародних зобов’язань;
• діяльністю United Nations Security Council у сфері міжнародного примусу.

Основним юридичним питанням є визначення правового алгоритму дій держави Х для ініціювання процедури примусового міжнародного реагування через Раду Безпеки ООН.

Аналіз фактичних обставин

Міжнародний Суд ООН ухвалив рішення, яким зобов’язав державу Y вивести військові формування із делімітованої території. Рішення Суду набрало чинності та є обов’язковим для сторін спору.

Попри це держава Y:

• не здійснила виведення військ;
• продовжує військову присутність;
• фактично ігнорує міжнародно-правове зобов’язання.

Юридично значущими фактами є:

1. Наявність остаточного рішення Міжнародного Суду ООН.
2. Обов’язковість рішення для держави Y.
3. Факт невиконання міжнародного зобов’язання.
4. Наявність потенційної загрози міжнародному миру та безпеці.

Підставою для застосування міжнародно-правового механізму є стаття 94 параграф 2 Статуту ООН, яка дозволяє стороні спору звернутися до Ради Безпеки ООН у разі невиконання рішення Суду.

Доказовою базою можуть виступати:

• текст рішення Суду;
• дані міжнародного моніторингу;
• супутникові знімки;
• звіти міжнародних організацій;
• дипломатичні ноти;
• офіційні заяви держав.

Нормативно-правова база

Міжнародне право

Статут ООН

Відповідно до статті 94 параграф 1 Статуту ООН:

кожний член Організації зобов’язується виконувати рішення Міжнародного Суду ООН у справах, у яких він є стороною.

Стаття 94 параграф 2 передбачає:

якщо будь-яка сторона у справі не виконує зобов’язання, покладені на неї рішенням Суду, інша сторона може звернутися до Ради Безпеки ООН.

Глава VII Статуту ООН

Рада Безпеки має повноваження:

• визначати факт загрози миру;
• ухвалювати обов’язкові рішення;
• застосовувати санкції;
• вживати примусових заходів.

Стаття 41 Статуту ООН

Передбачає:

• економічні санкції;
• транспортні обмеження;
• дипломатичні заходи.

Стаття 42 Статуту ООН

Допускає застосування воєнних заходів у разі недостатності інших механізмів.

Конституція України

Стаття 9

Чинні міжнародні договори України є частиною національного законодавства України.

Стаття 18

Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення національних інтересів та підтримання міжнародного миру і безпеки.

Профільне законодавство України

Закон України «Про оборону України»

Визначає механізми забезпечення національної безпеки та оборони держави.

Закон України «Про правовий режим воєнного стану»

Регулює особливості функціонування держави в умовах воєнної агресії та міжнародного конфлікту.

Закон України «Про міжнародні договори України»

Закріплює обов’язковість міжнародних договорів та принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань.

Судова практика

У практиці Верховного Суду України неодноразово наголошувалося на необхідності дотримання міжнародних зобов’язань держави та пріоритетності міжнародного права у сфері міжнародних договорів.

Практика Європейського суду з прав людини також виходить із принципу обов’язковості міжнародно-правових зобов’язань та необхідності ефективного механізму їх реалізації.

3.4. Правовий аналіз

Рішення Міжнародного Суду ООН мають обов’язковий характер для держав-учасниць спору. Відмова держави Y виконувати рішення є порушенням:

• Статуту ООН;
• принципу “угоди повинні бути дотримані”
• загального принципу добросовісності у міжнародному праві.

Особливістю міжнародного права є відсутність централізованого механізму примусу, характерного для національних правових систем. Саме тому стаття 94 параграф 2 Статуту ООН передбачає спеціальний механізм через Раду Безпеки ООН.

У даному випадку держава Х має право:

1. Подати офіційне звернення до Ради Безпеки.
2. Ініціювати міжнародний розгляд ситуації.
3. Вимагати застосування заходів міжнародного впливу.

Аналіз колізії норм

У даному кейсі виникає колізія між:

• юридичною обов’язковістю рішень Суду;
• політичним характером діяльності Ради Безпеки.

Попри наявність міжнародно-правового обов’язку, виконання рішення залежить від політичної волі держав-членів Ради Безпеки, насамперед постійних членів, які мають право вето.

Таким чином:

міжнародне право формально гарантує обов’язковість рішень Суду, однак механізм їх примусового виконання значною мірою має політичний характер.

Оцінка правомірності дій сторін

Держава Y

Дії держави Y є неправомірними, оскільки:

• порушують Статут ООН;
• суперечать принципу мирного вирішення спорів;
• підривають міжнародний правопорядок.

Держава Х

Дії держави Х щодо звернення до Ради Безпеки ООН є повністю правомірними та відповідають міжнародному праву.

Види міжнародно-правової відповідальності

До держави Y можуть бути застосовані:

• політична відповідальність;
• міжнародні санкції;
• дипломатичні обмеження;
• економічні заходи впливу.

Самостійна правова позиція

На мою думку, механізм статті 94 параграф 2 Статуту ООН є недостатньо ефективним у випадках, коли держава-порушник користується політичною підтримкою постійного члена Ради Безпеки.

Основною проблемою є:

• залежність міжнародного примусу від політичної кон’юнктури;
• можливість блокування рішень через право вето;
• відсутність автономного механізму виконання рішень Суду.

Водночас сам факт звернення до Ради Безпеки:

• формує міжнародний політичний тиск;
• підтверджує факт порушення міжнародного права;
• створює підстави для подальших санкційних механізмів.

 Висновок та практичні рекомендації

Держава Х має повне міжнародно-правове право звернутися до Ради Безпеки ООН у зв’язку з невиконанням державою Y рішення Міжнародного Суду ООН.

Підставою такого звернення є стаття 94 параграф 2 Статуту ООН.

Практичні рекомендації

1. Подання офіційного звернення

Необхідно:

• оформити офіційне подання до Ради Безпеки;
• надати докази невиконання;
• обґрунтувати наявність загрози міжнародному миру.

2. Дипломатичний супровід

Доцільно:

• залучити підтримку інших держав;
• ініціювати міжнародні консультації;
• використовувати механізми Генеральної Асамблеї ООН.

3. Додаткові механізми впливу

Можливими є:

• міжнародні санкції;
• політичний тиск;
• дипломатична ізоляція;
• міжнародний моніторинг.

Прогноз правових наслідків

У разі підтримки держави Х Радою Безпеки можливе:

• ухвалення резолюції;
• застосування санкцій;
• посилення міжнародної відповідальності держави Y.

Разом із тим ефективність механізму може бути обмежена через право вето постійних членів Ради Безпеки ООН, що є однією з ключових проблем сучасної системи міжнародного права.

Здобувач вищої освіти

(магістерський рівень)

Валерія Трохимчук

Відповідно до Резолюції, ухвалена Генеральною Асамблеєю 56/83. Відповідальність країн за міжнародно протиправні дії:

Стаття 8 Поведінка під керівництвом чи контролем держави. Поведінка особи чи групи осіб розглядається як діяння держави з міжнародного права, якщо ця особа чи група осіб фактично діє за вказівками або під керівництвом чи контролем цієї держави під час здійснення такої поведінки.

Оскільки ПВК формально є приватним суб’єктом, її фінансування державою А є вагомим фактором, але саме по собі не автоматично означає присвоєння її дій державі. Головне питання: який рівень і характер контролю потрібно довести?

ДОКУМЕНТ МОНТРО Про відповідні міжнародно-правові зобов’язання та передові практичні методи держав, що стосуються функціонування приватних військових та охоронних компаній у період збройного конфлікту

Держави-контрагенти продовжують нести свої зобов’язання з міжнародного права, навіть якщо вони уклали з ЧВОК контракт про здійснення певної діяльності. Якщо вони є державами, що окупують, то на них лежить зобов’язання вживати всіх заходів у їх владі для відновлення та забезпечення, наскільки це можливо, громадського порядку та безпеки, тобто виявляти пильність у плані запобігання порушенням міжнародного гуманітарного права та стандартів у галузі прав людини.

1. Держави походження

14. На державах походження лежить зобов’язання, діючи в межах своєї влади, забезпечувати повагу до міжнародного гуманітарного права ЧВОК, які мають їхню державну приналежність, зокрема:
15. a) якомога ширше поширювати Женевські конвенції та інші відповідні норми міжнародного гуманітарного права серед ЧВОК та їх персоналу;
16. b) не заохочувати або не підтримувати та вживати належних заходів, щоб запобігати будь-яким порушенням міжнародного гуманітарного права персоналом ЧВОК;
17. c) вживати заходів для запобігання порушенням міжнародного гуманітарного права, що здійснюються персоналом ЧВОК, за допомогою належних заходів, таких як адміністративні та інші регулятивні заходи, а також адміністративні, дисциплінарні чи судові санкції залежно від обставин.

15. Держави походження несуть відповідальність за дотримання своїх зобов’язань за міжнародними стандартами в галузі прав людини, у тому числі через вжиття таких законодавчих та інших заходів, які можуть знадобитися для надання чинності цим зобов’язанням. З цією метою на них покладається зобов’язання за конкретних обставин вживати належних заходів для запобігання та розслідування відповідних порушень ЧВОК та їх персоналу, а також забезпечення ефективного правового захисту у зв’язку з ними.

16. На державах походження лежить зобов’язання приймати будь-які закони, необхідні для забезпечення ефективних кримінальних санкцій щодо осіб, які вчиняють або наказують вчиняти серйозні порушення Женевських конвенцій і, у застосовних випадках, Додаткового протоколу I, і на них лежить зобов’язання займатися пошуком осіб, які, як стверджується, вчинили притягувати таких осіб, незалежно від їхнього громадянства, до відповідальності у своїх судах. Якщо вони вважають бажаним, вони можуть також відповідно до положень свого законодавства передавати таких осіб іншій відповідній державі для судового переслідування, за умови, що така держава має досить серйозні докази для порушення справи, або міжнародний кримінальний трибунал.

17. На державах походження також лежить зобов’язання розслідувати і, як це вимагається міжнародним правом або іншим чином, залежно від обставин, здійснювати судове переслідування, видачу або передачу осіб, підозрюваних у скоєнні інших злочинів за міжнародним правом, таких як тортури або захоплення заручників, відповідно до своїх зобов’язань з міжнародного права. Таке судове переслідування має здійснюватися відповідно до норм міжнародного права, що передбачають справедливий розгляд, з урахуванням того, що санкції мають бути сумірними тяжкості злочину.

Щоб визначити найкращу стратегію для держави Б, порівняємо два підходи, сформовані у міжнародній практиці.

3. Який тест слід використати державі Б?

Для захисту своїх інтересів та інтересів іноземних інвесторів державі Б слід використовувати та доводити саме тест «загального контролю» (Overall Control), але з урахуванням процесуальних нюансів.

Чому тест «загального контролю» є вигіднішим для держави Б?

ПВК за своєю природою створені для того, щоб держави могли заперечувати свою причетність (plausible deniability). Держава А навряд чи залишить письмові накази або відкриті цифрові сліди з командами «підірвати завод інвестора Х».

Якщо держава Б піде за суворим тестом «ефективного контролю» МС ООН, держава А зможе захиститися аргументом: «Так, ми платимо цій ПВК, але ми не наказували їм руйнувати саме ці об’єкти, це була їхня власна ініціатива (ексцес виконавця)».

Юридичні аргументи для застосування тесту «загального контролю»:

1. Організована військова структура: У справі Тадича МТЧЮ чітко зазначив, що для неорганізованих груп (наприклад, окремих цивільних осіб) потрібен ефективний контроль, але для організованих та ієрархічних військових/воєнізованих формувань (якими і є ПВК) достатньо загального контролю. Фінансування + координація планів = відповідальність держави.
2. Системний характер руйнувань: Якщо знищення майна інвесторів відбувалося в рамках загальної стратегії держави А (наприклад, для дестабілізації економіки держави Б), це повністю вкладається в концепцію overall control.

4. Процесуальне застереження: Конфлікт юрисдикцій

Держава Б має бути готовою до серйозного юридичного виклику.

Важливо: Міжнародний Суд ООН у справі про Геноцид у Боснії (2007) прямо розкритикував підхід МТЧЮ у справі Тадича. МС ООН заявив, що тест «загального контролю» розширює рамки відповідальності держав поза межі дозволеного і підходить для кваліфікації збройного конфлікту (міжнародний чи неміжнародний), але не для приписування дій державі. Для приписування дій (атрибуції) за Статтею 8 ILC, МС ООН досі вимагає ефективний контроль.

Рекомендована стратегія для Держави Б

Оптимальним рішенням для Держави Б є дворівнева (каскадна) аргументація:

1. Основна позиція (Тест загального контролю): Наполягати на тому, що сучасні ПВК є квазі-державними арміями. Фінансування державою А та інтеграція ПВК у загальну військову стратегію держави А проти держави Б є достатніми для атрибуції (згідно з логікою справи Тадича та сучасним розвитком міжнародного права щодо протидії гібридним загрозам).
2. Альтернативна позиція (на випадок суворого підходу МС ООН): Паралельно збирати докази «ефективного контролю». Доводити, що фінансування держави А було цільовим під ці операції, або що державні куратори з держави А здійснювали безпосереднє тактичне керівництво на місцях під час руйнувань (наприклад, через супутникові дані, перехоплення зв’язку, координацію артилерійських ударів чи логістики). Дії ПВК “Вагнер”

Здобувач вищої освіти

(магістерський рівень)

Олександр Тимошенко

Міждержавні заяви до ЄСПЛ є одним із ключових, але водночас найменш часто застосовуваних механізмів контролю за дотриманням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі — ЄКПЛ). Відповідно до статті 33 ЄКПЛ будь-яка Висока Договірна Сторона може передати до Суду питання щодо будь-якого передбачуваного порушення положень Конвенції та протоколів до неї іншою державою-учасницею. Юридична природа цього механізму полягає у поєднанні міждержавного елементу міжнародного права та публічно-правової функції захисту прав людини, що дозволяє розглядати його як специфічну форму міжнародної юрисдикції erga omnes partes, спрямовану на забезпечення об’єктивного конвенційного порядку в Європі [1]. Метою виконання даного кейсу є набуття навичок комплексного правового аналізу міждержавних заяв у системі ЄСПЛ, визначення їх правової природи, нормативної бази, процесуальних особливостей, а також оцінка правових наслідків і ризиків їх застосування. Основними завданнями є встановлення юридично значущих фактичних обставин функціонування механізму міждержавних заяв, визначення галузевої належності правовідносин, аналіз норм матеріального і процесуального права, виявлення колізій та формування обґрунтованих висновків щодо правозастосування.

Юридично значущі фактичні обставини функціонування міждержавних заяв полягають у тому, що заявником виступає держава-учасниця ЄКПЛ, а відповідачем — інша держава-учасниця, яка нібито порушила конвенційні зобов’язання. Предметом таких заяв зазвичай є системні, масові або структурні порушення прав людини, включаючи порушення права на життя (стаття 2 ЄКПЛ), заборону катувань (стаття 3 ЄКПЛ), право на свободу та особисту недоторканність (стаття 5 ЄКПЛ), право на справедливий суд (стаття 6 ЄКПЛ), право на повагу до приватного і сімейного життя (стаття 8 ЄКПЛ), свободу вираження поглядів (стаття 10 ЄКПЛ), а також заборону дискримінації (стаття 14 ЄКПЛ) [2]. Фактично такі заяви виникають у контексті збройних конфліктів, окупації територій, масових порушень прав людини або системних репресивних практик держав. Доказова база у таких справах є комплексною та включає матеріали міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ, Рада Європи), звіти правозахисних організацій, супутникові дані, свідчення потерпілих, матеріали національних судових проваджень та інші джерела, що дозволяють встановити наявність системного характеру порушень.

Нормативно-правову базу міждержавних заяв складають насамперед положення ЄКПЛ, зокрема стаття 33, яка прямо передбачає право держави звертатися до ЄСПЛ із заявою проти іншої держави. Також застосовуються стаття 1 ЄКПЛ, яка встановлює обов’язок держав гарантувати права людини в межах своєї юрисдикції, стаття 34, що регулює індивідуальні заяви, та стаття 46, яка закріплює обов’язковість рішень ЄСПЛ для держав [1]. Додатково застосовуються норми Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року щодо тлумачення міжнародних договорів, Женевські конвенції 1949 року та Додаткові протоколи до них у випадках збройних конфліктів, а також Конституція України (зокрема статті 9, 55 і 17), Закон України «Про міжнародні договори України» та Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» [3]. У практичному вимірі ключове значення має також прецедентна практика ЄСПЛ, зокрема справи Ireland v. United Kingdom (1978), Cyprus v. Turkey (2001, 2014), Georgia v. Russia (I) (2021), а також міждержавні провадження Ukraine v. Russia щодо подій у Криму та на сході України [4-6].

Правовий аналіз дозволяє визначити, що міждержавні заяви мають подвійну юридичну природу. З одного боку, вони є класичним інструментом міжнародного публічного права, оскільки реалізуються між суб’єктами міжнародного права — державами. З іншого боку, їх предметом є захист прав конкретних осіб, що надає їм характеру механізму захисту прав людини. Таким чином, вони виконують функцію об’єктивного контролю за дотриманням державами своїх зобов’язань за ЄКПЛ, незалежно від наявності індивідуального потерпілого, який звернувся до Суду. ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово підкреслював, що Конвенція створює не взаємні зобов’язання між державами, а колективну систему гарантій прав людини, що підтверджується, зокрема, у справі Ireland v. United Kingdom, де Суд зазначив, що механізм Конвенції має характер «європейського публічного порядку» у сфері прав людини [4].

Співвідношення між індивідуальними та міждержавними заявами має принципове значення для розуміння природи ЄКПЛ. Індивідуальні заяви (стаття 34 ЄКПЛ) спрямовані на захист суб’єктивних прав конкретної особи, тоді як міждержавні заяви (стаття 33 ЄКПЛ) спрямовані на захист об’єктивного конвенційного порядку. Це означає, що у міждержавних справах держава виступає не як «постраждала сторона» у класичному сенсі, а як гарант колективного інтересу у дотриманні прав людини. Такий підхід дозволяє ЄСПЛ розглядати системні порушення прав людини навіть у випадках, коли індивідуальні заяви не були подані або є недостатніми для відображення масштабу порушень.

Процесуальні особливості міждержавних заяв полягають у розширеному предметі доказування та можливості встановлення системних порушень. Суд може аналізувати не лише окремі випадки, але й загальну практику держави-відповідача. Крім того, у таких справах допускається використання широкого кола доказів, включаючи міжнародні звіти та непрямі джерела інформації. У деяких випадках Суд застосовує концепцію «pattern of violations», тобто системного характеру порушень, що дозволяє формувати загальні правові висновки щодо практики держави.

Правові наслідки рішень ЄСПЛ у міждержавних справах мають обов’язковий характер відповідно до статті 46 ЄКПЛ. Вони можуть передбачати як індивідуальні заходи (компенсації постраждалим), так і загальні заходи (зміни законодавства, судової практики, адміністративних процедур). У ширшому контексті такі рішення мають значний вплив на формування міжнародних стандартів у сфері прав людини та можуть використовуватися як прецеденти у подальших справах.

Колізійні аспекти міждержавних заяв проявляються у взаємодії міжнародного гуманітарного права, міжнародного права прав людини та національного права. У випадках збройних конфліктів ЄСПЛ застосовує принцип гармонійного тлумачення норм, поєднуючи ЄКПЛ із нормами міжнародного гуманітарного права як lex specialis. Це дозволяє забезпечити ефективний захист прав людини навіть у надзвичайних умовах.

Таким чином, міждержавні заяви у системі ЄСПЛ є складним правовим інститутом, що поєднує елементи міжнародного публічного права, процесуального права та права прав людини. Їх правова природа визначається як механізм об’єктивного контролю за дотриманням державами своїх зобов’язань за ЄКПЛ, який має системний характер і спрямований на забезпечення європейського публічного порядку у сфері прав людини.

Отже, міждержавні заяви є не політичним інструментом, а юридичною формою міжнародного контролю, яка забезпечує ефективність ЄКПЛ як живого механізму захисту прав людини. Вони відіграють особливу роль у випадках системних або масових порушень, коли індивідуальні механізми є недостатніми. Практичне значення цього інституту полягає у можливості формування загальнообов’язкових стандартів поведінки держав та зміцнення міжнародної системи захисту прав людини.

Список використаних джерел:

1. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року / Рада Європи.
2. European Court of Human Rights. Guide on Article 33 of the Convention. Strasbourg : ECHR, 2022.
3. Конституція України : Закон України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР.
4. Європейський суд з прав людини. Рішення у справі Ireland v. the United Kingdom від 18 січня 1978 р., Series A no. 25.
5. Європейський суд з прав людини. Рішення у справі Cyprus v. Turkey від 10 травня 2001 р.
6. Європейський суд з прав людини. Рішення у справі Georgia v. Russia (I) від 21 січня 2021 р.

Здобувач вищої освіти

(магістерський рівень)

КАРОЛІНА СЕРГІЙКО

Суть запиту: Міністерство закордонних справ держави Х звернулося за консультацією: державні установи країни зазнали руйнівної кібератаки з боку урядових серверів держави Y. Чи має право держава Х застосувати дзеркальні контрзаходи (заморожування рахунків компаній держави Y) без порушення міжнародного права?

Джерела: Проєкт статей ILC про відповідальність держав за

міжнародно-протиправні діяння 2001 року (Глава II Розділу II —

Статті 49–54).

Правовий аналіз: Контрзаходи держави X у відповідь на кібератаку з боку держави Y

1. Встановлення міжнародно-протиправного діяння (ст. 1–2 Статей ILC)

Перш ніж застосовувати контрзаходи, держава X має довести, що дії держави Y утворюють міжнародно-протиправне діяння, яке включає два елементи:

1. Атрибуція державі Y (ст. 4–11 Статей ILC)

Кібератака здійснена з «урядових серверів» держави Y — це вагомий індикатор, проте сам по собі недостатній. Необхідно встановити, що атака є діянням органів держави Y або здійснена під її ефективним контролем (тест з Nicaragua v. USA, МСС, 1986). Технічні атрибуційні докази (логи, IP-адреси, TTPs) мають відповідати стандарту «balance of probabilities».

2. Порушення міжнародного зобов’язання

Руйнівна кібератака на державні установи потенційно порушує:

• принцип незастосування сили (ст. 2(4) Статуту ООН) — якщо наслідки порівнянні з кінетичною атакою (Tallinn Manual 2.0, правило 69);
• принцип невтручання у внутрішні справи;
• зобов’язання due diligence — не допускати використання своєї території для атак на інші держави.

1. Умови правомірності контрзаходів (ст. 49–54 Статей ILC)

Стаття 49 — Мета та межі контрзаходів

Контрзаходи допускаються лише з однією метою — спонукати державу Y до припинення протиправного діяння та надання відшкодування. Вони не можуть бути карними або превентивними за своєю природою.

Заморожування рахунків компаній держави Y відповідає цій меті, якщо:

• застосовується як інструмент тиску, а не покарання;
• є тимчасовим і підлягає скасуванню після припинення атак.

Стаття 50 — Зобов’язання, що не можуть бути призупинені

Навіть у рамках контрзаходів держава X зобов’язана дотримуватися:

|Стаття 51 — Пропорційність

Контрзаходи мають бути пропорційними до завданої шкоди з урахуванням тяжкості порушення та важливості захищуваних прав. Аналіз:

• Руйнівна кібератака на державні установи = висока тяжкість
• Заморожування рахунків приватних компаній = фінансовий вплив на державу Y

Ризик непропорційності виникає, якщо обсяг заморожених активів суттєво перевищує економічний збиток від атаки або якщо під заходи підпадають компанії без зв’язку з державними структурами.

Стаття 52 — Процедурні умови (критичні!)

Перед застосуванням контрзаходів держава X зобов’язана:

1. Зажадати від держави Y припинення протиправного діяння та надання відшкодування;
2. Повідомити державу Y про намір застосувати контрзаходи та запропонувати переговори.

Виняток: ст. 52(2) — дозволяє вжити невідкладних тимчасових заходів для захисту своїх прав до завершення переговорів.

Якщо держава X застосує заморожування без попереднього повідомлення — дія буде протиправною, навіть якщо сама кібератака була порушенням.

Стаття 53 — Припинення контрзаходів

Контрзаходи мають бути негайно припинені, щойно держава Y виконає своє зобов’язання.

III. Питання про «дзеркальність» контрзаходів

Термін «дзеркальні контрзаходи» у Статтях ILC відсутній — правомірність визначається не симетрією відповіді, а відповідністю критеріям статей 49–53. У даному випадку:

• Кібератака → фінансові обмеження: це несиметрична, але допустима відповідь
• Кібератака → кібератака у відповідь: правомірна лише якщо не завдає більшої шкоди і дотримані всі умови ст. 49–53

1. Висновок та рекомендації

Заморожування рахунків є правомірним, якщо держава X забезпечить:

1. Достатню атрибуцію атаки державі Y (технічні + розвідувальні докази);
2. Попереднє повідомлення держави Y із вимогою припинити атаки та пропозицією переговорів;
3. Пропорційний обсяг заморожування — обмежений компаніями, пов’язаними з державними структурами Y;
4. Винятки для дипломатичних рахунків та гуманітарних організацій;
5. Тимчасовий характер заходів із готовністю до їх скасування.

Рекомендується також паралельно ініціювати процедури в рамках міжнародних механізмів (ООН, ОБСЄ) для документування порушення та зміцнення правової позиції держави X.

Здобувач вищої освіти

(магістерський рівень)

ЄЛИЗАВЕТА ПАЦЕРНА

Суть запиту: Конституційний Суд держави М ухвалив рішення, що виконання вердикту міжнародного арбітражу суперечить внутрішньому публічному порядку та Конституції. Надайте юридичну оцінку ситуації з позиції міжнародного права: чи звільняє внутрішнє законодавство від міжнародної відповідальності? Джерела: Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року (Стаття 27), Проєкт статей ILC 2001 року(Стаття 32).

Щодо співвідношення норм міжнародного та внутрішнього права у контексті міжнародної відповідальності держави

1. Нормативно-правове обґрунтування

У міжнародному правопорядку діє фундаментальний принцип верховенства міжнародного права над внутрішнім. Належність суверенного права держави формувати власну конституційну систему не звільняє її від обов’язку добросовісно виконувати взяті на себе міжнародні зобов’язання (pacta sunt servanda).

Для правової кваліфікації дій держави М ключовими є два міжнародні інструменти:

• Стаття 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року (ВКПМД): Імперативно встановлює, що держава-учасниця не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання договору. Правова кваліфікація: З точки зору ВКПМД, поняття «внутрішнє право» є комплексним і охоплює акти будь-якої юридичної сили, включаючи Конституцію держави та рішення її вищих судових інстанцій.
• Стаття 32 Проєкту статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння (ILC 2001): Зазначає, що держава-відповідач не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання своїх зобов’язань щодо припинення правопорушення та надання повної реституції/компенсації.

2. Правова оцінка дій Конституційного Суду держави М

З позиції міжнародного права, судова гілка влади є органом держави в цілому (відповідно до Статті 4 Проєкту статей ILC 2001). Відтак, рішення Конституційного Суду держави М розглядається не як незалежний правовий акт, а як діяння самої держави М.

• Конституційні бар’єри як правовий факт: Посилання на «внутрішній публічний порядок» або «неконституційність» арбітражного рішення є чинним виключно всередині національної правової системи держави М. Для міжнародного правопорядку це рішення є лише фактом, який свідчить про небажання або неможливість держави виконати зобов’язання.
• Створення міжнародно-протиправного діяння: Блокування виконання арбітражного рішення судом держави М є триваючим міжнародним правопорушенням. Держава М порушує процесуальний обов’язок визнання та виконання арбітражного вердикту, закріплений у відповідному міжнародному договорі (наприклад, Вашингтонській або Нью-Йоркській конвенціях).

3. Релевантна судова практика

Дана правова позиція є сталою у звичаєвому міжнародному праві та підтверджена практикою Міжнародного Суду ООН (та його попередниці ППМП):

Справа Treatment of Polish Nationals in Danzig (ППМП, 1932 рік): > Суд чітко констатував, що держава не може посилатися на власну Конституцію з метою ухилення від зобов’язань, покладених на неї міжнародним правом або чинними договорами.

      ВИСНОВОК:

1. Відсутність імунітету від відповідальності: Рішення Конституційного Суду держави М не звільняє її від міжнародно-правової відповідальності. Національна Конституція не може слугувати юридичним виправданням для ігнорування міжнародних зобов’язань.
2. Кваліфікація статусу держави: На міжнародному рівні держава М набуває статусу держави-правопорушниці з усіма випливаючими наслідками.
3. Правові наслідки для держави М: Держава М залишається зобов’язаною виконати рішення арбітражу, а також компенсувати всі збитки, пов’язані з простроченням його виконання. Крім того, інша сторона спору (або держава її походження) отримує право застосувати до держави М легітимні контрзаходи (санкції, арешт державних активів за кордоном тощо).

Здобувач вищої освіти

(магістерський рівень)

Олена Міллер

1. Вступ (опис правової проблеми)

До адвоката звернулися родичі військовополоненого Збройних Сил України, який перебуває в полоні у російської сторони. Згідно з наданою інформацією, особі загрожує реальна небезпека страти, тортур або нелюдського поводження.

Предмет звернення — підготовка термінового клопотання (запиту) до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) про застосування тимчасових заходів (interim measures) відповідно до Правила 39 Регламенту Суду для запобігання непоправній шкоді життю та фізичній недоторканності особи.

Характер правовідносин: міжнародний збройний конфлікт, статус військовополоненого, захист прав людини в умовах полону.

Основне юридичне питання: Чи існують підстави для застосування Правила 39 Регламенту ЄСПЛ з посиланням на статті 2 (право на життя) та 3 (заборона тортур) Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ), і яким має бути зміст відповідного клопотання?

2. Аналіз фактичних обставин

Юридично значущі факти (на основі звернення родичів):

• Особа є військовослужбовцем ЗСУ, взята в полон під час бойових дій.
• Існує реальна та неминуча загроза страти, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження з боку російських сил або підконтрольних їм формувань.
• Національні засоби захисту (звернення до МКЧХ, органів влади України, дипломатичні канали) виявилися неефективними або недостатніми для негайного реагування.
• Наявність доказів: свідчення очевидців, фото/відео (якщо є), заяви родичів, інформація від обміну полоненими тощо.

Ці факти створюють prima facie (на перший погляд) ситуацію неминучого ризику незворотної шкоди, що є ключовою умовою для Правила 39.

3. Нормативно-правова база

Національне право України:

• Конституція України (статті 3, 27 — право на життя; стаття 28 — заборона тортур).
• Закон України «Про правовий режим воєнного стану».
• Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
• Закон України «Про оборону України».
• Женевські конвенції 1949 року (особливо III Конвенція про поводження з військовополоненими), ратифіковані Україною.

Міжнародне право:

• Європейська конвенція з прав людини (ЄКПЛ): Стаття 2 (право на життя), Стаття 3 (заборона тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження).
• Регламент ЄСПЛ, Правило 39 (тимчасові заходи).

Судова практика:

• Практика ЄСПЛ щодо Rule 39 у справах про ризик для життя/тортури (включаючи справи українських військовополонених, наприклад, Oliynichenko v. Russia and Ukraine та подібні, де Суд вказував заходи щодо захисту POW).
• Практика щодо Article 2 та Article 3 у контексті конфліктів і полону.

4. Правовий аналіз

Тлумачення норм:

• Стаття 2 ЄКПЛ накладає на держави позитивні зобов’язання щодо захисту життя, включаючи в умовах конфлікту.
• Стаття 3 ЄКПЛ має абсолютний характер — жодні обставини (війна, надзвичайний стан) не виправдовують тортури.
• Правило 39 Регламенту дозволяє Суду (Палата, голова секції або черговий суддя) вказати тимчасові заходи, якщо існує серйозний і неминучий ризик незворотної шкоди. Застосовується винятково, терміново, часто протягом годин.

У контексті полону Суд уже застосовував Rule 39 щодо українських військовополонених, вимагаючи від Росії забезпечити дотримання Конвенційних прав, надати медичну допомогу, інформувати про умови тримання тощо. Такі заходи можуть поширюватися на подібні випадки за наявності достатніх доказів ризику.

Співвідношення норм: Міжнародне гуманітарне право (Женевські конвенції) та ЄКПЛ взаємодоповнюють одне одного. ЄСПЛ застосовує Конвенцію екстериторіально щодо дій держави в зоні конфлікту (якщо є юрисдикція de facto).

Правові ризики: Невиконання тимчасових заходів Росією (яка виключена з Ради Європи з 2022 року) є ймовірним, але рішення ЄСПЛ має велике політичне та моральне значення, може використовуватися в інших міжнародних інстанціях (МКЧХ, ООН, МКС).

5. Висновок та практичні рекомендації

Висновок: Існують достатні підстави для подання термінового клопотання про застосування Правила 39. Ризик непоправної шкоди (страта/тортури) відповідає критеріям Суду.

Зразок термінового клопотання (клопотання про застосування тимчасових заходів)

До Європейського суду з прав людини

Правило 39 Регламенту Суду — ТЕРМІНОВО

Заявник: [ПІБ родича/представника], діючий в інтересах [ПІБ військовополоненого], дата народження, військове звання, підрозділ.

Представник: Адвокат [ПІБ], контакти (телефон, email).

Відповідаюча держава: Російська Федерація (та/або Україна в частині позитивних зобов’язань).

Клопотання про застосування тимчасових заходів відповідно до Правила 39

Шановні судді!

1. Заявник звертається з терміновим клопотанням про вжиття тимчасових заходів для захисту життя та недопущення тортур щодо [ПІБ військовополоненого], який перебуває в полоні у російських сил.
2. Існує серйозний, реальний та неминучий ризик незворотної шкоди життю та фізичній недоторканності (статті 2 та 3 ЄКПЛ):

• Загроза страти/катування (детальний опис фактів з доказами).
• Неможливість ефективного захисту національними засобами в умовах полону.

1. Прошу Суд вказати таким тимчасовим заходам (приклади, адаптувати під справу):

• Російській Федерації: негайно забезпечити дотримання прав [ПІБ] відповідно до статей 2 та 3 ЄКПЛ; утриматися від будь-яких дій, що загрожують його життю чи гідності; забезпечити доступ МКЧХ, медичну допомогу; надати інформацію про місце перебування, стан здоров’я та умови тримання.
• (За потреби) Україні: вжити всіх можливих заходів для захисту (дипломатичних, через МКЧХ тощо).

1. Клопотання обґрунтоване практикою ЄСПЛ (посилання на аналогічні справи щодо українських POW).
2. Додаються: копії документів, свідчення, докази ризику.

Дата, підпис.

Рекомендації щодо захисту прав:

• Подати клопотання терміново (факсом + email/онлайн-система ЄСПЛ).
• Одночасно реєструвати основну заяву за статтями 2, 3 ЄКПЛ.
• Звернутися паралельно до МКЧХ, Уповноваженого з прав людини, Офісу Президента, міжнародних організацій.
• Зібрати максимум доказів (свідчення, фото, медичні документи).
• Прогноз: Суд може реагувати протягом годин/днів. Рішення не гарантує виконання, але створює юридичний тиск і фіксує порушення.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

Council of Europe

Strasbourg, France

ТЕРМІНОВО

Правило 39 Регламенту Суду

Request for Interim Measures

(Запит про застосування тимчасових заходів)

Справа № (якщо відомо, або залишити порожнім)

Дата: 27 травня 2026 року

Заявник (у інтересах):

[ПІБ військовополоненого], [дата народження], військовослужбовець Збройних Сил України, [військове звання, номер підрозділу / військової частини],

який наразі перебуває в полоні Російської Федерації.

Представник Заявника:

[ПІБ адвоката], адвокат, член [назва адвокатського об’єднання],

тел.: [+380 XX XXX XX XX],

e-mail: [email],

адреса для листування: [повна адреса].

Відповідаюча держава:

Російська Федерація

(з можливим залученням України щодо позитивних зобов’язань)

КЛОПОТАННЯ ПРО ЗАСТОСУВАННЯ ТИМЧАСОВИХ ЗАХОДІВ

відповідно до Правила 39 Регламенту Європейського суду з прав людини

Шановний Голово Суду, шановні судді!

Заявник, діючи в інтересах свого близького родича — військовополоненого [ПІБ], терміново звертається з клопотанням про негайне застосування тимчасових заходів відповідно до Правила 39 Регламенту ЄСПЛ з метою запобігання непоправній шкоді його життю та фізичній недоторканності.

1. Фактичні обставини

[Коротко та чітко викласти факти — 5–8 речень]:

• [ПІБ] був захоплений у полон російськими військовими [дата, місце].
• За наявною достовірною інформацією, йому безпосередньо загрожує страта, тортури або нелюдське поводження.
• [Вказати конкретні загрози: отримані погрози, інформація від інших полонених, відео/аудіо докази, заяви представників РФ тощо].
• Національні та міжнародні механізми (МКЧХ, дипломатичні канали, обмін полоненими) на даний момент не забезпечують ефективного захисту життя особи.
• Ризик є реальним, конкретним і неминучим.

2. Правове обґрунтування

Зазначені дії та бездіяльність порушують Статтю 2 (право на життя) та Статтю 3 (заборона тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження) Європейської конвенції з прав людини.

Відповідно до практики ЄСПЛ, Правило 39 застосовується, коли існує серйозний і неминучий ризик незворотної шкоди. Суд неодноразово застосовував тимчасові заходи у справах українських військовополонених та цивільних осіб у контексті збройного конфлікту (див. практику у справах Ukraine v. Russia, а також індивідуальні справи щодо полонених).

3. Запитувані тимчасові заходи

Прошу Суд негайно вказати Уряду Російської Федерації вжити таких тимчасових заходів:

1. Утриматися від будь-яких дій, які можуть загрожувати життю або фізичній недоторканності [ПІБ], зокрема від страти, тортур, нелюдського поводження або погроз такими діями.
2. Забезпечити [ПІБ] належні умови тримання, відповідні стандартам Статей 2 та 3 Конвенції.
3. Надати негайний доступ представникам Міжнародного Комітету Червоного Хреста до [ПІБ].
4. Забезпечити надання необхідної медичної допомоги.
5. Надати Європейському суду та представнику Заявника повну інформацію про місцезнаходження, стан здоров’я та умови утримання [ПІБ] протягом 48 годин з моменту отримання вказівки Суду.

4. Невідкладність

Будь-яка затримка у застосуванні тимчасових заходів призведе до непоправної шкоди, можливо — до смерті або тяжких тілесних ушкоджень. Тому прошу розглянути це клопотання у найкоротший строк, у позачерговому порядку.

5. Докази

До клопотання додаються:

• Копії документів, що підтверджують статус військовополоненого;
• Свідчення родичів та очевидців;
• [Перелік інших доказів: відео, фото, скріншоти, листи тощо].

Заявник готовий надати додаткові докази та інформацію на запит Суду.

Прошу Суд задовольнити клопотання в повному обсязі.

З повагою,

[ПІБ адвоката]

Адвокат, представник Заявника

Контактні дані:

Телефон: …

Email: …

Здобувач вищої освіти

(магістерський рівень)

АННА БАЛДИНСЬКА

До Юридичної клініки ТНУ звернувся громадянин з питанням, щодо права на міжнародний захист прав людини у контексті збройної агресії.

1. Вступ

У разі збройної агресії, як це відбувається в Україні, особливо актуальним стає питання міжнародного захисту прав людини. Незважаючи на воєнний стан, основні права, закріплені у міжнародних договорах (Європейська конвенція з прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права), повинні забезпечуватися державою та міжнародними організаціями.

2. Джерела міжнародного захисту

– Міжнародні договори: Європейська конвенція з прав людини (ЄКПЛ), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (МПГПП), Конвенція ООН про статус біженців.

– Міжнародні органи:

– Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) — розглядає індивідуальні та міждержавні скарги щодо порушення прав людини.

– Рада ООН з прав людини та спеціальні доповідачі ООН — контролюють ситуацію та надають рекомендації.

– Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ) — забезпечує гуманітарний захист цивільного населення та полонених.

3. Основні права, які потребують захисту під час агресії

– Право на життя (ст. 2 ЄКПЛ);

– Право на свободу та безпеку особи (ст. 5 ЄКПЛ);

– Заборона катувань та нелюдського поводження (ст. 3 ЄКПЛ);

– Право на ефективний судовий захист (ст. 6 ЄКПЛ);

– Право на захист власності (ст. 1 Протоколу №1 до ЄКПЛ) та право на житло, особливо у випадку руйнування домівок через обстріли.

4. Механізми міжнародного захисту

– Індивідуальні скарги до ЄСПЛ: громадяни та юридичні особи можуть подавати скарги на порушення прав людини, навіть під час воєнного стану, з урахуванням принципу «обмеження прав у надзвичайних ситуаціях».

– Заявки на тимчасовий захист біженців: у разі переслідування чи загрози життю внаслідок агресії.

– Міжнародні кримінальні механізми: звернення до Міжнародного кримінального суду за фактами воєнних злочинів і злочинів проти людяності.

5. Практичні рекомендації для громадян

1)Зберігати будь-які докази порушень прав людини (фото, відео, документи).

2) У разі переслідувань або загрози життю — звертатися до міжнародних організацій, таких як UNHCR, МКЧХ, правозахисні організації.

3)Використовувати національні механізми (суди, омбудсмен) паралельно з міжнародними скаргами.

4)Консультуватися з юристами, які спеціалізуються на міжнародному праві прав людини та міжнародному гуманітарному праві.

6. Висновок

Міжнародний захист прав людини є критично важливим під час збройної агресії. Він передбачає як правові механізми (скарги, судові процедури), так і гуманітарні (захист цивільного населення). Громадяни мають право на захист своїх основних прав навіть у надзвичайних умовах, і держава, а також міжнародні органи, несуть відповідальність за їх дотримання.

Консультант Юридичної клініки                                     Безрук Вадим

ПЛАН ЮРИДИЧНОЇ КОНСУЛЬТАЦІЇ:

Назва документа: Юридична консультація

Дані клієнта (умовні, без персональних даних у навчальних завданнях)

Тема консультації: Щодо права на самозахист та застосування сили у світлі Статуту ООН (тема 6)

До Юридичної клініки ТНУ звернувся громадянин з питанням, щодо права на самозахист та застосування сили у світлі Статуту ООН.

1. Вступ

Право на самозахист закріплено у Статуті Організації Об’єднаних Націй (ст. 51) та є одним із основоположних принципів міжнародного права. Воно надає державам право застосовувати військову силу у випадку збройного нападу проти них, доки Рада Безпеки ООН не вживе заходів для підтримки міжнародного миру та безпеки.

2. Джерела міжнародного права

– Статут ООН, ст. 51: «Ніщо в Статуті не порушує права на індивідуальну або колективну самооборону у разі збройного нападу на державу-члена».

– Міжнародне гуманітарне право: Женевські конвенції та додаткові протоколи регулюють застосування сили та захист цивільного населення під час конфліктів.

– Резолюції Ради Безпеки ООН: визначають легітимні межі колективних дій і самооборони.

3. Основні принципи застосування сили у самозахисті

1) Необхідність — сила може застосовуватися лише для відбиття збройного нападу та захисту суверенітету і населення.

2) Пропорційність — відповідь має бути співмірною загрозі; недопустимо завдавати надмірних збитків.

3) Повідомлення Ради Безпеки — держава, що застосовує силу у самозахисті, повинна повідомити РБ ООН про свої дії.

4. Колективна самооборона

Держави можуть об’єднуватися у коаліції для захисту одного чи кількох членів ООН, якщо проти них відбувається збройний напад. Дії таких коаліцій також мають відповідати принципам необхідності та пропорційності, а їхні повідомлення повинні надходити до Ради Безпеки.

5. Практичні аспекти для громадян і юристів

– Громадяни та органи влади повинні розрізняти індивідуальні та колективні дії: держава застосовує силу у міжнародному контексті, а фізична особа — у межах національного права на самозахист.

– У національному законодавстві (наприклад, ст. 36 КК України) право на самозахист обмежене необхідністю дотримання пропорційності та захисту життя та здоров’я третіх осіб.

– Для правової оцінки дій під час збройної агресії важливо фіксувати факт збройного нападу та мотиви самооборони для міжнародних і національних судів.

6. Висновок

Право на самозахист у світлі Статуту ООН є легітимним механізмом реагування на збройний напад, але застосування сили обмежене принципами необхідності, пропорційності та підзвітності перед Радою Безпеки. Національне право інтегрує ці принципи, визначаючи рамки для фізичних та юридичних осіб, що реалізують право на самозахист.

Консультант Юридичної клініки                                     Безрук Вадим

До Юридичної клініки ТНУ звернувся громадянин з питанням, щодо права на самозахист та застосування сили у світлі Статуту ООН.

1. Вступ

Право на самозахист закріплено у Статуті Організації Об’єднаних Націй (ст. 51) та є одним із основоположних принципів міжнародного права. Воно надає державам право застосовувати військову силу у випадку збройного нападу проти них, доки Рада Безпеки ООН не вживе заходів для підтримки міжнародного миру та безпеки.

2. Джерела міжнародного права

– Статут ООН, ст. 51: «Ніщо в Статуті не порушує права на індивідуальну або колективну самооборону у разі збройного нападу на державу-члена».

– Міжнародне гуманітарне право: Женевські конвенції та додаткові протоколи регулюють застосування сили та захист цивільного населення під час конфліктів.

– Резолюції Ради Безпеки ООН: визначають легітимні межі колективних дій і самооборони.

3. Основні принципи застосування сили у самозахисті

1) Необхідність — сила може застосовуватися лише для відбиття збройного нападу та захисту суверенітету і населення.

2) Пропорційність — відповідь має бути співмірною загрозі; недопустимо завдавати надмірних збитків.

3) Повідомлення Ради Безпеки — держава, що застосовує силу у самозахисті, повинна повідомити РБ ООН про свої дії.

4. Колективна самооборона

Держави можуть об’єднуватися у коаліції для захисту одного чи кількох членів ООН, якщо проти них відбувається збройний напад. Дії таких коаліцій також мають відповідати принципам необхідності та пропорційності, а їхні повідомлення повинні надходити до Ради Безпеки.

5. Практичні аспекти для громадян і юристів

– Громадяни та органи влади повинні розрізняти індивідуальні та колективні дії: держава застосовує силу у міжнародному контексті, а фізична особа — у межах національного права на самозахист.

– У національному законодавстві (наприклад, ст. 36 КК України) право на самозахист обмежене необхідністю дотримання пропорційності та захисту життя та здоров’я третіх осіб.

– Для правової оцінки дій під час збройної агресії важливо фіксувати факт збройного нападу та мотиви самооборони для міжнародних і національних судів.

6. Висновок

Право на самозахист у світлі Статуту ООН є легітимним механізмом реагування на збройний напад, але застосування сили обмежене принципами необхідності, пропорційності та підзвітності перед Радою Безпеки. Національне право інтегрує ці принципи, визначаючи рамки для фізичних та юридичних осіб, що реалізують право на самозахист.

Консультант Юридичної клініки                                     Безрук Вадим

До Юридичної клініки ТНУ звернувся гр. А з питанням щодо правомірності застосування державою сили у відповідь на збройний напад та меж реалізації права на самозахист відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй. Заявника цікавить, у яких випадках держава має право самостійно застосовувати збройну силу, чи допускається превентивний або колективний самозахист, а також яку роль у цих питаннях відіграє Рада Безпеки ООН.

Загальні засади заборони застосування сили та винятки з неї. Міжнародне право виходить із загального принципу заборони загрози силою або її застосування у міжнародних відносинах, що прямо закріплено у статті 2 Статуту ООН. Цей принцип є одним із фундаментальних для сучасної системи міжнародної безпеки та спрямований на запобігання війнам і збройним конфліктам. Водночас Статут ООН передбачає винятки з даної заборони, серед яких ключове місце займає право держав на індивідуальний або колективний самозахист у разі збройного нападу.

Поняття та умови здійснення права на самозахист. Відповідно до статті 51 Статуту ООН, кожна держава має невід’ємне право на самозахист у випадку, якщо проти неї було здійснено збройний напад. При цьому реалізація такого права допускається лише за умови дотримання певних критеріїв, вироблених міжнародною практикою, а саме необхідності та пропорційності. Це означає, що застосування сили повинно бути об’єктивно необхідним для відсічі нападу та не перевищувати меж, потрібних для досягнення оборонної мети. Крім того, заходи самозахисту мають тимчасовий характер і можуть здійснюватися лише до моменту, коли Рада Безпеки ООН вживе необхідних заходів для підтримання міжнародного миру і безпеки.

Колективний та індивідуальний самозахист. Міжнародне право допускає як індивідуальний, так і колективний самозахист. Колективний самозахист можливий у разі, якщо держава, що зазнала збройного нападу, звертається за допомогою до інших держав. У такому випадку застосування сили іншими державами буде правомірним лише за наявності чіткого запиту від потерпілої сторони. Важливо підкреслити, що сам факт політичної або військової напруженості, а також економічного чи інформаційного тиску не завжди визнається збройним нападом у розумінні статті 51 Статуту ООН.

Проблема превентивного самозахисту. У сучасному міжнародному праві залишається дискусійним питання допустимості превентивного самозахисту, тобто застосування сили до моменту фактичного збройного нападу. Переважна більшість міжнародних юристів дотримується позиції, що превентивне застосування сили суперечить Статуту ООН, за винятком випадків, коли загроза нападу є безпосередньою та неминучою. В іншому разі такі дії можуть бути кваліфіковані як акт агресії з відповідними міжнародно-правовими наслідками для держави, що застосувала силу.

Роль Ради Безпеки ООН у питаннях застосування сили. Рада Безпеки ООН несе головну відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки та має повноваження санкціонувати застосування сили у випадках загрози миру, порушення миру або акту агресії. Держави, які здійснюють самозахист, зобов’язані невідкладно повідомити Раду Безпеки про вжиті заходи. Невиконання цього обов’язку може бути розцінене як порушення Статуту ООН та поставити під сумнів правомірність дій держави.

Висновок юридичної консультації. Таким чином, право на самозахист є важливим, але водночас обмеженим інститутом міжнародного права, реалізація якого можлива лише за наявності збройного нападу та з дотриманням принципів необхідності і пропорційності. Гр. А слід враховувати, що будь-яке застосування сили поза межами, визначеними Статутом ООН, може призвести до міжнародно-правової відповідальності держави. У кожному конкретному випадку доцільно оцінювати обставини з позицій міжнародного права та, за можливості, надавати пріоритет мирним засобам вирішення міжнародних спорів.

Консультант Юридичної клініки                                             Вікторія Шкабаро

Клієнт: громадянка Мельник Ірина Вікторівна

Дата звернення: 02 листопада 2025 року

Місце надання консультації: Юридична клініка ТНУ

Консультант: студентка юридичного факультету ТНУ Гагин Анна Сергіївна

1. Суть звернення

До Юридичної клініки звернулася громадянка Мельник Ірина, яка цікавиться, яким чином міжнародні норми екологічного права впливають на законодавство України, які міжнародні акти визначають стандарти охорони довкілля, та як держава забезпечує їх виконання на національному рівні.

Метою консультації є роз’яснення положень міжнародного екологічного права, визначення його принципів, а також аналіз механізмів імплементації міжнародних екологічних норм у правову систему України.

2. Нормативно-правова база

Міжнародні акти: Стокгольмська декларація ООН з навколишнього середовища (1972 р.) — закріплює право людини на сприятливе довкілля. Декларація Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку (1992 р.) — визначає принцип сталого розвитку та глобального партнерства.

Кіотський протокол (1997 р.) та Паризька угода (2015 р.) — міжнародні договори у сфері клімату, спрямовані на скорочення викидів парникових газів.

Оргуська конвенція (1998 р.) — гарантує право громадян на доступ до екологічної інформації, участь у прийнятті рішень та доступ до правосуддя.

Національні акти України:

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991 р.) — основний акт, що регулює екологічні відносини.

Закон України «Про екологічну експертизу» — встановлює механізми контролю за впливом господарської діяльності на довкілля.

Закон України «Про оцінку впливу на довкілля» (2017 р.) — запроваджує стандарти, узгоджені з вимогами ЄС.

Постанова КМУ № 771 від 2019 р. — про реалізацію Угоди про асоціацію з ЄС у сфері охорони довкілля.

3. Правовий аналіз ситуації

Екологічне право є комплексною галуззю, що поєднує міжнародні, конституційні, адміністративні та цивільно-правові норми.

Основними принципами міжнародного екологічного права є:

принцип сталого розвитку — збалансування економічних, соціальних та екологічних інтересів;

принцип запобігання шкоді довкіллю — держава має вживати профілактичних заходів;

принцип “забруднювач платить” — економічна відповідальність суб’єктів, що завдають шкоди;

принцип міжнародного співробітництва — спільні дії держав у вирішенні глобальних екологічних проблем.

Україна, як держава-учасниця численних міжнародних договорів, зобов’язана гармонізувати своє екологічне законодавство із загальновизнаними стандартами.

Однією з проблем є недостатня ефективність контролю та низький рівень екологічної культури населення. Хоча законодавство відповідає міжнародним вимогам, його практична реалізація залишається складною через недофінансування, корупційні ризики та відсутність належного моніторингу.

4. Висновки

Міжнародне екологічне право відіграє ключову роль у формуванні екологічної політики України.

Україна зобов’язана дотримуватись міжнародних стандартів охорони довкілля, забезпечувати екологічну безпеку громадян і раціональне використання природних ресурсів.

Права клієнта включають:

право на безпечне для життя довкілля;

право на доступ до екологічної інформації;

право на участь у прийнятті рішень з екологічних питань;

право на відшкодування шкоди, завданої порушенням екологічного законодавства.

5. Рекомендації

У разі порушення екологічних прав рекомендується звертатися до:

органів місцевого самоврядування;

Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України;

Державної екологічної інспекції;

Використовувати право на доступ до публічної екологічної інформації, гарантоване Оргуською конвенцією. 

6. Завершальна частина

Юрисконсульт (студент-правник): Гагин А.С.

Дата складання: 02 листопада 2025 року

Клієнт: громадянин Кравчук Андрій Олександрович

Дата звернення: 02 листопада 2025 року

Місце надання консультації: Юридична клініка ТНУ

Консультант: студентка юридичного факультету ТНУ Гагин Анна Сергіївна

1. Суть звернення

До Юридичної клініки звернувся громадянин К., який просить роз’яснити, які норми міжнародного права гарантують суверенітет і територіальну цілісність держави, забороняють застосування сили проти іншої держави та які механізми захисту існують у разі їх порушення.

Метою консультації є визначення принципів міжнародно-правового захисту державного суверенітету та можливих дій держави у разі агресії.

2. Нормативно-правова база

Конституція України:

ст. 2 — територія України є цілісною і недоторканною;

ст. 17 — захист суверенітету є найважливішою функцією держави;

ст. 18 — зовнішня політика спрямована на забезпечення національних інтересів і миру.

Закон України «Про основи національної безпеки» (2003 р.) — визначає посягання на суверенітет і територіальну цілісність як загрозу національній безпеці. Будапештський меморандум (1994 р.) — гарантує повагу до незалежності, суверенітету й кордонів України. Практика Міжнародного Суду ООН — підтверджує міжнародну відповідальність держав за порушення територіальної цілісності.

3. Правовий аналіз ситуації

Міжнародно-правові відносини щодо захисту суверенітету та територіальної цілісності виникають між державами та міжнародними організаціями. Ключові прояви порушень: застосування сили, окупація, анексія, втручання у внутрішні справи, підтримка збройних груп.

Згідно зі ст. 2(4) Статуту ООН, усі держави зобов’язані утримуватися від погроз або застосування сили проти територіальної цілісності чи політичної незалежності інших. Держава-жертва агресії має право на самооборону (ст. 51 Статуту ООН) і звернення до Ради Безпеки. Інші держави не мають права визнавати наслідки агресії.

Міжнародні організації можуть застосовувати санкції або ухвалювати резолюції для відновлення миру. На сучасному етапі прикладом порушення цих принципів є збройна агресія Російської Федерації проти України, що суперечить Статуту ООН, Гельсінському акту та Будапештському меморандуму. Колізія полягає у тому, що ефективність міжнародних механізмів обмежується через право вето у Раді Безпеки ООН. Відповідно до Конституції України (ст. 2, 17, 18) та норм міжнародного права, Україна має повне право на захист своєї території всіма законними засобами — політичними, дипломатичними, оборонними та юридичними.

4. Висновки

Суверенітет і територіальна цілісність — основоположні принципи міжнародного права, порушення яких тягне міжнародну відповідальність.

Дії РФ проти України кваліфікуються як акт агресії, що порушує міжнародні зобов’язання.

Клієнт має право:

на підтримку державних заходів із захисту суверенітету;

на отримання достовірної правової інформації;

на звернення до органів державної влади або міжнародних інституцій у разі порушення своїх прав.

5. Рекомендації

Звернення до державних органів: у разі порушень суверенітету чи прав — до МЗС, Міноборони, Офісу Генерального прокурора.

Національні суди: можливе оскарження дій, що порушують права громадян, та вимога відшкодування шкоди.

Безоплатна правова допомога: звернення до системи БПД для отримання правової підтримки.

Громадська участь: підтримка ініціатив і проектів, спрямованих на відновлення територіальної цілісності України.

6. Завершальна частина

Юрисконсульт (студент-правник)                                      Гагин А.С

Дата складання: 02 листопада 2025 року

1. Реквізити консультації

Назва документа: Юридична консультація.

Дані клієнта: гр. А (умовно).

2. Вступна частина

До Юридичної клініки ТНУ звернувся гр. А із питанням щодо гарантій захисту цивільного населення під

час збройного конфлікту. Клієнт просить надати правову оцінку діям сторін конфлікту згідно з нормами

міжнародного гуманітарного права.

3. Нормативно-правова база

Женевські конвенції 1949 р.; Додаткові протоколи 1977 р.; Гаазькі конвенції; Римський статут МКС;

звичаєве МГП; резолюції РБ ООН.

4. Правовий аналіз ситуації

Цивільні особи не можуть бути об’єктом нападу. Заборонені невибіркові удари, терор цивільного

населення, напади на гуманітарні об’єкти, лікарні, школи. Сторони конфлікту повинні забезпечувати

гуманітраний доступ та дотримуватися принципів пропорційності і розрізнення. Порушення є воєнними

злочинами та тягнуть міжнародно-правову відповідальність.

5. Висновки

МГП забезпечує комплексний захист цивільних. Будь-які навмисні напади на цивільних або

невибіркові атаки є порушенням міжнародного права та підпадають під юрисдикцію МКС.

6. Рекомендації

Документування фактів воєнних злочинів; звернення до міжнародних механізмів; взаємодія зі структурами,

що займаються фіксацією порушень; інформування компетентних органів.

7. Завершальна частина

Консультант Юридичної клініки                                   Головаха Ніколетта

Дата: 27.11.25.

1. Реквізити

Документ: Юридична консультація

Клієнт: Громадська організація «Міжнародне право»

2. Вступ

До нашої організації звернулися з питанням щодо відповідальності держави за порушення норм міжнародного права, зокрема у випадках агресії проти іншої держави, порушень прав людини та невиконання міжнародних договорів. Мета консультації – роз’яснити, які механізми існують для притягнення держави до відповідальності та як вони реалізуються на практиці.

3. Нормативна база

В основі лежать положення Статуту ООН (ст. 2, 33, 51, 94), Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., міжнародні пакти з прав людини, Женевські конвенції, а також практика Міжнародного суду ООН і резолюції Ради Безпеки ООН.

4. Правовий аналіз

Міжнародна відповідальність виникає, якщо держава порушує встановлені норми міжнародного права. До таких порушень належать агресія проти іншої держави, порушення прав людини або невиконання зобов’язань за договорами. Суб’єкти – держава, яка порушила норми, держава-потерпілий, міжнародні організації.

Законодавство та міжнародні норми передбачають, що держава, яка порушила міжнародне право, зобов’язана відшкодувати шкоду та може піддаватися санкціям. Статут ООН забороняє застосування сили (ст. 2), але передбачає право на самооборону (ст. 51).

5. Висновки

Держава, що порушила міжнародні норми, несе відповідальність перед міжнародним співтовариством. Порушення може спричинити дипломатичні, економічні або юридичні санкції.

6. Рекомендації

Рекомендується звертатися до міжнародних організацій (ООН, МКС), фіксувати порушення та використовувати міжнародні судові механізми для притягнення держави до відповідальності.

Консультант Юридичної клініки      Зайцева С.

Дата: 31.10.2025

1. Реквізити

Документ: Юридична консультація

Клієнт: Аналітичний центр «Міжнародна безпека»

2. Вступ

Клієнт звернувся з питанням, чи може держава застосовувати силу для захисту своїх територіальних інтересів та безпеки, і які обмеження накладає Статут ООН. Мета консультації – роз’яснити законні межі застосування сили та принципи міжнародного права у таких випадках.

3. Нормативна база

Ключові документи: Статут ООН (ст. 2, ст. 51), Женевські конвенції, рішення Міжнародного суду ООН (справи «Нікарагуа проти США», «Військова діяльність на території Конго») та резолюції Ради Безпеки ООН.

4. Правовий аналіз

Право на самозахист належить державі лише у випадку збройної агресії. Використання сили має бути пропорційним і необхідним для відбиття загрози. Дії, що перевищують ці межі, вважаються порушенням міжнародного права. Суб’єкти: держава, що застосовує право на самооборону, держава-агресор, міжнародне співтовариство.

5. Висновки

Держава має право на захист у разі агресії, але воно обмежене принципами пропорційності та необхідності. Порушення цих принципів робить застосування сили незаконним.

6. Рекомендації

• Фіксувати факти агресії та відповідні документи.
• Повідомляти Раду Безпеки ООН.
• Застосовувати пропорційні заходи захисту.
• Звертатися за юридичною експертизою для оцінки правомірності дій.

Консультант Юридичної клініки                               Зайцева С.

Дата: 31.10.2025

До Юридичної клініки ТНУ звернувся гр. А з питанням:

Які правові механізми міжнародного кримінального права існують для притягнення до відповідальності осіб, які вчинили воєнні злочини, та як застосовуються ці механізми в Україні?

Гр. А звернувся до Юридичної клініки ТНУ для отримання роз’яснення щодо механізмів міжнародного кримінального права у контексті притягнення осіб до відповідальності за воєнні злочини. Мета консультації — надати правові рекомендації щодо дій громадянина у разі виявлення ознак воєнних злочинів та пояснити міжнародні та національні правові норми.

Нормативно-правова база

– Конституція України: стаття 124, стаття 55.
– Закон України «Про міжнародне кримінальне право».
– Римський статут Міжнародного кримінального суду (1998).
– Закон України «Про правовий режим воєнного стану».
– Підзаконні акти: постанови КМУ, накази Мінюсту.

Правовий аналіз ситуації

1. Ключові правовідносини: відносини міжнародного кримінального права та національного законодавства.
2. Суб’єкти: особи, які вчинили воєнні злочини, МКС, українські правоохоронні органи.
3. Проблема: притягнення до відповідальності може бути ускладнене відсутністю ефективної юрисдикції.
4. Застосування норм: Україна імплементувала Римський статут, що дозволяє національні або міжнародні розслідування.

Висновки

1. Міжнародне кримінальне право забезпечує механізми притягнення до відповідальності.
2. Українське законодавство імплементує положення Римського статуту.
3. Законні права громадянина включають право повідомляти органи влади та отримувати захист.

Рекомендації

1. Звернутися до Національної поліції або прокуратури.
2. Можливе звернення до МКС.
3. Зберігати докази.
4. Використовувати безоплатну правову допомогу.

Юрисконсульт / студент-правник: Кобілянська Діана Костянтинівна

Дата складання: 12.12.2025

До Юридичної клініки ТНУ звернувся гр. А з питанням:

Які права цивільних осіб захищає міжнародне гуманітарне право під час збройних конфліктів та які дії вони можуть здійснювати для забезпечення свого захисту?

Вступна частина

Гр. А звернувся до Юридичної клініки ТНУ з проханням роз’яснити права цивільних осіб у воєнний час, механізми захисту та відповідальність за порушення норм міжнародного гуманітарного права. Мета консультації — надати правову інформацію щодо застосування норм міжнародного та національного законодавства.

Нормативно-правова база

– Конституція України: стаття 27, стаття 28.

– Закон України «Про правовий режим воєнного стану».

– Женевські конвенції 1949 року та додаткові протоколи 1977 р.

– Закон України «Про захист населення від надзвичайних ситуацій».

– Підзаконні акти: накази Міноборони та ДСНС.

Правовий аналіз ситуації

1. Ключові правовідносини: захист цивільних осіб під час збройних конфліктів.
   2. Суб’єкти: цивільні особи, держава, органи охорони здоров’я, міжнародні організації.
2. Проблема: порушення прав цивільних осіб під час бойових дій.
3. Застосування норм: Женевські конвенції встановлюють обов’язки сторін конфлікту щодо захисту цивільних.

Висновки

1. Цивільні особи мають право на захист від нападів.
2. Порушення міжнародного гуманітарного права тягне міжнародну кримінальну відповідальність.
3. Держава зобов’язана забезпечити доступ до гуманітарної допомоги.

Рекомендації

1. Звертатися до органів місцевої влади, служб ДСНС та гуманітарних організацій.
   2. Документувати факти порушень та повідомляти правоохоронні органи.
   3. Використовувати міжнародні канали захисту через Червоний Хрест.
   4. Підтримувати контакти з органами соціального захисту та правозахисними організаціями.

Юрисконсульт / студент-правник: Кобілянська Діана Костянтинівна

Дата складання: 12.12.2025

Реквізити консультації

Клієнт: гр. Миколюк Микола Михайлович

Вступна частина

До Юридичної клініки ТНУ звернувся гр. Миколюк Микола Михайлович з питанням щодо дії норм міжнародного екологічного права та їх впровадження в національне законодавство України. Клієнта цікавить, як міжнародні екологічні стандарти імплементуються у внутрішню правову систему, які основні міжнародні документи діють у сфері охорони довкілля та як вони впливають на діяльність державних органів і суб’єктів господарювання.

Мета консультації: Надати роз’яснення щодо системи міжнародного екологічного права, визначити порядок імплементації міжнародних норм у національне законодавство України та сформулювати рекомендації щодо дотримання екологічних стандартів.

Нормативно-правова база

Конституція України:

– Ст. 16 — держава забезпечує екологічну безпеку і підтримання екологічної рівноваги;

– Ст. 50 — кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля.

– Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991 р.).

– Закон України «Про екологічну експертизу» (1995 р.).

– Закон України «Про оцінку впливу на довкілля» (2017 р.).

– Закон України «Про стратегічну екологічну оцінку» (2018 р.).

Міжнародно-правові акти:

– Стокгольмська декларація (1972 р.);

– Ріо-де-Жанейрська декларація про довкілля і розвиток (1992 р.);

– Оргуська конвенція (1998 р.);

– Кіотський протокол (1997 р.);

– Паризька угода про зміну клімату (2015 р.).

Підзаконні акти:

Постанови Кабінету Міністрів України про виконання міжнародних екологічних угод; розпорядження Міндовкілля щодо реалізації екологічної політики ЄС (імплементація директив).

Правовий аналіз ситуації

Україна як суб’єкт міжнародного права бере участь у численних багатосторонніх угодах у сфері охорони довкілля. Відповідно до ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства.

Отже, імплементація міжнародних екологічних норм відбувається через:

– інкорпорацію (включення норм безпосередньо до законодавства);
– трансформацію (прийняття нових актів на виконання міжнародних зобов’язань);
– відсилання (визнання пріоритету міжнародних стандартів у спеціальних нормах).

Прикладом є Закон «Про оцінку впливу на довкілля», ухвалений для виконання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, що імплементував положення директиви 2011/92/ЄС.
Оргуська конвенція закріпила право громадян на доступ до екологічної інформації, що відображено у ст. 13 Закону «Про інформацію» та ст. 25 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища».

Ключовими правовідносинами у даному випадку є міжнародно-правові зобов’язання України та внутрішньодержавна екологічна політика, спрямована на реалізацію принципу сталого розвитку.

Проблемою залишається неповна гармонізація українського законодавства із європейськими стандартами, зокрема у частині контролю за викидами СО2, управління відходами, поводження з небезпечними речовинами та доступу громадськості до правосуддя в екологічних справах.

Висновки

Міжнародне екологічне право є системою норм і принципів, спрямованих на охорону навколишнього середовища, збереження природних ресурсів і забезпечення сталого розвитку. Україна є стороною основних міжнародних екологічних угод і зобов’язана їх виконувати.
Національне законодавство у сфері охорони довкілля значною мірою відповідає міжнародним стандартам, однак потребує подальшої імплементації норм ЄС та посилення механізмів контролю.

Рекомендації

Керуватися положеннями міжнародних угод, ратифікованих Україною, під час розроблення та застосування національних екологічних програм.
У разі порушення екологічних прав (забруднення довкілля, ненадання екологічної інформації) звертатися до:
Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України;
Державної екологічної інспекції;
Суду (з позовом про відшкодування екологічної шкоди).
Використовувати право на участь у прийнятті екологічних рішень відповідно до Оргуської конвенції.
За потреби – скористатися правом на безоплатну правову допомогу для складання процесуальних документів.

Консультант: Петриченко Максим

Дата складання: 13 листопада 2025 року

Реквізити консультації

Клієнт: гр. Миколюк Микола Михайлович

Вступна частина

До Юридичної клініки ТНУ звернувся гр. Миколюк Микола Михайлович з питанням щодо того, які норми міжнародного економічного права регулюють зовнішньоекономічну діяльність України та яким чином здійснюється правове регулювання таких відносин між державами. Клієнт цікавиться співвідношенням міжнародних норм і національного законодавства у сфері торгівлі, інвестицій і валютного регулювання.

Мета консультації:
Роз’яснення сутності міжнародного економічного права, визначення його джерел і механізмів реалізації у зовнішньоекономічних відносинах України.

Нормативно-правова база

Конституція України:
Ст. 18 — зовнішньополітична діяльність ґрунтується на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права;
Ст. 92 — виключно законами визначаються засади зовнішньоекономічної діяльності.
Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (1991 р.).
Закон України «Про міжнародні договори України» (2004 р.).
Закон України «Про режим іноземного інвестування» (1996 р.).
Митний кодекс України, Податковий кодекс України, Закон «Про валюту і валютні операції».

Міжнародно-правові акти:
Статут ООН (1945 р.);
Марракеська угода про створення СОТ (1994 р.);
Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980 р.);
Угода про асоціацію між Україною та ЄС (2014 р.);
Угоди про уникнення подвійного оподаткування.

Підзаконні акти:
Постанови КМУ щодо режиму імпорту/експорту;
Накази Мінекономіки з питань ліцензування ЗЕД-операцій.

Правовий аналіз ситуації

Міжнародне економічне право — це система норм, що регулюють економічні відносини між державами, міжнародними організаціями та іншими суб’єктами міжнародного права. Його завдання — забезпечення стабільності світового економічного порядку, справедливої торгівлі та захисту інвестицій.

Україна, як держава — член Світової організації торгівлі (СОТ), зобов’язана дотримуватися принципів вільної торгівлі, недискримінації (режим найбільшого сприяння, національний режим), прозорості тарифної політики.

Відповідно до Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність», усі суб’єкти господарювання мають рівне право на здійснення ЗЕД. Держава гарантує захист інтересів українських підприємців за кордоном і дотримується міжнародних договорів.

Угодою про асоціацію з ЄС передбачено створення зони вільної торгівлі, гармонізацію митного та технічного регулювання, а також наближення законодавства України до acquis communautaire.

Водночас Україна має укладені двосторонні інвестиційні угоди, які забезпечують правовий режим захисту іноземних інвесторів. У випадку порушення прав інвестора можливе звернення до міжнародного арбітражу (ICSID, UNCITRAL).

Правовідносини у сфері зовнішньоекономічної діяльності охоплюють митне, валютне, договірне та інвестиційне регулювання, що базується як на внутрішньому законодавстві, так і на міжнародних договорах.

Висновки

Міжнародне економічне право є складовою міжнародного публічного права і визначає засади економічної співпраці держав.

Україна активно інтегрується у світову економічну систему, беручи участь у СОТ, укладаючи угоди про вільну торгівлю та інвестиційний захист.

Внутрішнє законодавство України гармонізується з міжнародними нормами, проте потребує подальшого узгодження у сфері технічних регламентів, митного контролю та валютного нагляду.

Рекомендації

При здійсненні зовнішньоекономічної діяльності — керуватися нормами Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» та положеннями міжнародних договорів, ратифікованих Україною.

У випадку порушення економічних прав або дискримінації у зовнішній торгівлі — звертатися до:

Міністерства економіки України;

Антимонопольного комітету (у разі порушення конкурентного законодавства);

Міжнародного комерційного арбітражу при ТПП України.

Для суб’єктів господарювання — забезпечити належне документальне оформлення ЗЕД-контрактів, дотримання валютного контролю та митних процедур.

У разі спору з іноземним партнером — використовувати арбітражні застереження, передбачені міжнародними угодами.

Консульт Петртиченко Максим

Дата складання: 13 листопада 2025 року

До Юридичної клініки ТНУ звернувся гр. А, який через активні бойові дії був змушений залишити територію України та тимчасово перебуває в одній з країн Європейського Союзу. Заявник просить роз’яснити його правовий статус як біженця, права на захист, соціальну допомогу, а також можливість повернення в Україну після припинення воєнних дій.

Мета консультації: Надати роз’яснення норм міжнародного та національного законодавства у сфері захисту прав осіб, які постраждали від збройної агресії, та визначити механізми реалізації прав біженців і тимчасово переміщених осіб.

Нормативно-правова база

1. Конституція України:

• Стаття 3 – людина, її життя і гідність визнаються найвищою соціальною цінністю.
• Стаття 26 – іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами, що й громадяни України.
• Стаття 33 – гарантується свобода пересування, право залишати Україну і повертатися до неї.

2. Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (від 08.07.2011 № 3671-VI) – визначає порядок надання статусу біженця, права і гарантії таких осіб.
3. Закон України «Про правовий режим воєнного стану» – регламентує правовий статус громадян під час війни, включаючи обмеження та гарантії.
4. Міжнародні акти:

• Конвенція ООН про статус біженців 1951 року та Протокол 1967 року.
• Європейська конвенція з прав людини (статті 2, 3, 8 – захист життя, заборона катувань, право на приватне життя).
• Директива Ради ЄС 2001/55/EC про тимчасовий захист осіб, переміщених унаслідок збройного конфлікту.

5. Підзаконні акти:

• Постанова Кабінету Міністрів України № 505 від 01.10.2014 р. «Про облік внутрішньо переміщених осіб».
• Постанова КМУ № 332 від 20.03.2022 р. «Про підтримку осіб, які виїхали за кордон через воєнну агресію РФ».

Заявник є особою, яка покинула Україну через загрозу життю та здоров’ю, спричинену збройною агресією РФ, отже він підпадає під дію норм міжнародного гуманітарного права та права біженців.

Ключові правовідносини:

• міжнародно-правові відносини у сфері захисту біженців;
• відносини соціального забезпечення та прав людини;
• відносини між особою та органами державної влади приймаючої країни.

Права особи зі статусом біженця або тимчасового захисту:

• право на безпечне перебування на території приймаючої держави;
• доступ до медичної допомоги, освіти та ринку праці;
• право на документ, що посвідчує особу;
• захист від примусового повернення (принцип non-refoulement, ст. 33 Конвенції 1951 р.).

Обов’язки приймаючої держави:

• не висилати та не повертати біженця у країну, де йому загрожує небезпека;
• надавати мінімальні соціальні гарантії;
• співпрацювати з УВКБ ООН (Управління Верховного комісара ООН у справах біженців).

У практиці виникають труднощі щодо розмежування статусів “біженець”, “особа, яка потребує додаткового захисту” та “тимчасово переміщена особа”. Проте всі ці категорії підлягають захисту відповідно до міжнародних стандартів.

Гр. А має право на міжнародний захист, передбачений Конвенцією 1951 року, а також на тимчасовий захиствідповідно до законодавства ЄС. Його права не можуть бути обмежені, окрім випадків, прямо передбачених законом. Примусове повернення до України у період воєнних дій є забороненим. Україна визнає за такими громадянами право повернення після стабілізації ситуації та забезпечує гарантії соціального захисту.

Рекомендації:

1. Звернутися до компетентного органу приймаючої держави (міграційної служби або поліції) із заявою про надання тимчасового захисту або статусу біженця.
2. Надати документи, що підтверджують українське громадянство та факт вимушеного виїзду.
3. Зареєструватися в електронній системі консульського обліку МЗС України.
4. У разі порушення прав – звернутися д УВКБ ООН, національної правозахисної організації або отримати безоплатну правову допомогу.
5. Після завершення бойових дій – скористатися правом на повернення та відновлення соціальних гарантій відповідно до українського законодавства.

Студент-правник:       Пєткова Софія Сергіївна

Дата складання: 31.10.2025

Дані клієнта: Гр. А., мешканець м. Києва, звернувся до Юридичної клініки ТНУ з питанням щодо дотримання міжнародних екологічних стандартів Україною та можливостей громадян впливати на покращення стану довкілля через національні механізми.

До Юридичної клініки ТНУ звернувся гр. А. із питанням про те, які міжнародні норми екологічного права зобов’язана виконувати Україна, як вони впроваджуються у внутрішнє законодавство, а також які механізми участі громадян у контролі за дотриманням екологічних стандартів передбачені чинним правом.

Мета консультації: Надати правові роз’яснення щодо системи міжнародно-правових актів у сфері охорони довкілля, визначити порядок їх імплементації в українське законодавство, а також окреслити права громадян на екологічну інформацію та участь у вирішенні питань, що стосуються довкілля.

Нормативно-правова база

1. Конституція України, зокрема:

• Стаття 16 – визначає забезпечення екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України як обов’язок держави.
• Стаття 50 – гарантує кожному право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

2. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» – встановлює правові, економічні та соціальні основи охорони довкілля.
3. Закон України «Про екологічну експертизу», «Про оцінку впливу на довкілля», «Про стратегічну екологічну оцінку» – регулюють механізми оцінки екологічних ризиків при прийнятті рішень.
4. Орхуська конвенція (1998 р.) – міжнародний договір, що гарантує доступ громадян до екологічної інформації, участь у прийнятті рішень та право на правосуддя у питаннях довкілля.
5. Кіотський протокол (1997 р.) та Паризька кліматична угода (2015 р.) – міжнародні акти, спрямовані на скорочення викидів парникових газів і протидію зміні клімату.
6. Постанова Кабінету Міністрів України № 610 від 20.09.2017 р. «Про затвердження Порядку здійснення оцінки впливу на довкілля».
7. Інші міжнародні документи ООН, Ради Європи та ЄС, зокрема Європейська екологічна хартія.
8. Правовий аналіз ситуації

Міжнародне екологічне право є системою норм, що регулюють відносини між державами щодо охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів. Україна як держава-учасниця низки міжнародних договорів зобов’язана гармонізувати своє законодавство з міжнародними стандартами.

Імплементація міжнародних норм здійснюється шляхом:

• ратифікації міжнародних договорів Верховною Радою України;
• внесення змін до національного законодавства з урахуванням вимог цих договорів;
• розроблення державних стратегій та програм у сфері екології (наприклад, Стратегії екологічної безпеки до 2030 р.).

Згідно зі ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. Тобто норми Орхуської конвенції та Паризької угоди мають пряму дію на території України.

Громадяни України мають право:

• отримувати достовірну інформацію про стан довкілля (ст. 13, 50 Конституції, ст. 9 Орхуської конвенції);
• брати участь у громадських слуханнях, що стосуються екологічних проєктів;
• звертатися до суду або органів влади у разі порушення екологічних прав.

Основна проблема практичної реалізації міжнародних стандартів полягає у недостатньому виконанні екологічного законодавства, слабкому механізмі притягнення до відповідальності порушників та обмеженому доступі громадян до якісної екологічної інформації.

Україна є активним учасником міжнародної системи екологічного права та взяла на себе низку зобов’язань щодо дотримання екологічних стандартів. Міжнародні норми мають пряму дію після ратифікації, однак ефективність їх імплементації залежить від внутрішніх механізмів реалізації, контролю та відповідальності.
Громадяни мають гарантоване право знати про стан довкілля, брати участь у прийнятті рішень та захищати свої екологічні права в судовому порядку.

Рекомендації:

1. У разі порушення права на безпечне довкілля громадянин може звернутися:

• до органів місцевого самоврядування – для отримання інформації або участі у громадських слуханнях;
• до Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України – зі скаргою на бездіяльність чи порушення екологічних вимог;
• до суду – для відновлення порушених прав або відшкодування шкоди.

2. Рекомендується ознайомитися з положеннями Орхуської конвенції, щоб ефективно використовувати інструменти громадського контролю.
3. У випадку складності у збиранні доказів чи складанні звернення – скористатися правом на безоплатну правову допомогу (ст. 59 Конституції України, Закон «Про безоплатну правову допомогу»).

Студент-правник: Пєткова Софія Сергіївна

Дата: 31.10.2025

Назва документа: Юридична консультація
Клієнт: гр. Максим Максимович Максиченко
Тема: Щодо права на міжнародний захист прав людини у зв’язку зі збройною агресією проти України

Вступна частина

До Юридичної клініки ТНУ звернувся гр. Максим Максимович Максиченко із запитанням: чи має він право на міжнародний захист прав людини, якщо унаслідок збройної агресії проти України було порушено його право на життя, безпеку та свободу пересування, а національні механізми захисту виявилися неефективними.

Мета консультації: роз’яснення положень національного та міжнародного законодавства щодо механізмів міжнародного захисту прав людини, визначення правових інструментів, до яких може звернутися громадянин України.

Нормативно-правова база

– Конституція України: ст. 3, 8, 55.

– Закон України «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ».

– Європейська конвенція з прав людини, ст. 2, 3, 5, 13.

– Міжнародний пакт про громадянські і політичні права.

– Женевські конвенції 1949 року та Додаткові протоколи 1977 року.

– Звіти ООН, Ради Європи, ОБСЄ щодо порушень прав людини під час війни в Україні.

Правовий аналіз ситуації

Громадянин має гарантоване Конституцією України право на захист своїх прав у міжнародних органах після використання всіх національних засобів правового захисту (ст. 55). Під час збройної агресії можуть бути порушені права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини, такі як право на життя, свободу, недоторканність, заборона катувань. У випадку бездіяльності держави особа може звертатися до ЄСПЛ чи Комітету ООН з прав людини.

Висновки

Гр. Максиченко М.М. має право на міжнародний захист у разі порушення його основоположних прав. Україна є учасницею міжнародних договорів, що гарантують це право.

Рекомендації

1. Зібрати всі документи, що підтверджують порушення.
   2. Подати скаргу до ЄСПЛ (строк – 4 місяці після остаточного рішення).
   3. Звернутися до Уповноваженого ВРУ з прав людини.
   4. За потреби — скористатися безоплатною правовою допомогою.

Завершальна частина

Юрисконсульт / студент-правник Юридичної клініки ТНУ

Таршиков Микита Вадимович
Дата: 13 листопада 2025 року

Назва документа: Юридична консультація

Клієнт: гр. Максим Максимович Максиченко

Вступна частина

До Юридичної клініки ТНУ звернувся гр. Максим Максимович Максиченко з питанням: як міжнародне право кваліфікує гібридну війну, що ведеться проти України, та яку юридичну відповідальність несуть держави, які її здійснюють.

Мета консультації: з’ясувати правову природу гібридної війни, механізми кваліфікації збройної агресії та шляхи притягнення держав до міжнародної відповідальності.

Нормативно-правова база

– Статут ООН, ст. 2, 39, 51.

– Резолюція ГА ООН №3314 (1974 р.) – Визначення агресії.

– Римський статут МКС, ст. 5, 8 bis.

– Женевські конвенції 1949 р.

– Конституція України, ст. 17, 18.

– Закон України «Про оборону України».

– Закон України «Про національну безпеку України».

Правовий аналіз ситуації

Гібридна війна поєднує військові, інформаційні, кібернетичні, економічні методи впливу. Такі дії кваліфікуються як агресія або втручання у внутрішні справи держави. Відповідно до ст. 2(4) Статуту ООН, будь-яке застосування сили проти територіальної цілісності є незаконним. Резолюція №3314 охоплює також непрямі дії, що характерні для гібридної війни. РФ несе відповідальність за злочин агресії як держава-агресор.

Висновки

Гібридна війна проти України є формою збройної агресії, що порушує міжнародне право. Держава-агресор несе політичну і юридичну відповідальність перед міжнародними судами (ООН, МКС, трибунал).

Рекомендації

1. Ініціювати звернення до міжнародних судів.
2. Громадянам – подавати докази до Офісу прокурора МКС.
3. Зберігати документи, що підтверджують наслідки гібридних дій.
4. Звертатися до правозахисних організацій.

Завершальна частина

Юрисконсульт / студент-правник Юридичної клініки ТНУ

Таршиков Микита Вадимович

Дата: 13 листопада 2025 року

1. Реквізити консультації

До Юридичної клініки ТНУ звернувся гр. А з питанням щодо порядку укладення та виконання міжнародних договорів України, а також відповідальності у разі їх порушення.

Тема консультації:

«Міжнародні договори та угоди: механізми укладення, імплементації та відповідальності»

2. Вступна частина

Громадянин А звернувся до Юридичної клініки ТНУ з питанням про те, яким чином Україна укладає міжнародні договори, які органи влади беруть участь у цьому процесі та хто несе відповідальність у разі невиконання міжнародних зобов’язань.

Мета консультації — надати правове роз’яснення щодо процедури укладення, ратифікації, виконання міжнародних договорів України, а також визначити наслідки їх порушення з точки зору міжнародного та національного права.

3. Нормативно-правова база

Конституція України:

ст. 9 — чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства;

ст. 85 п. 32 — Верховна Рада надає згоду на обов’язковість міжнародних договорів та денонсує їх;

ст. 106 п. 5 — Президент веде переговори та підписує міжнародні договори України.

Закон України «Про міжнародні договори України» (від 29.06.2004 р.):

визначає порядок підготовки, укладення, виконання, зупинення та денонсації договорів;

регламентує компетенцію органів державної влади у сфері договірного процесу.

Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року:

встановлює міжнародні стандарти укладення, дії, тлумачення та припинення міжнародних договорів;

закріплює принцип pacta sunt servanda — договори мають виконуватися добросовісно (ст. 26).

Підзаконні акти:

Постанова Кабінету Міністрів України № 950 від 17.12.2004 р. «Про порядок укладення міжнародних договорів України міжвідомчого характеру».

4. Правовий аналіз ситуації

Процес укладення міжнародного договору України включає кілька основних етапів:

Ініціювання — здійснюється органами державної влади, уповноваженими Кабінетом Міністрів або Президентом.

Проведення переговорів — компетенція Президента, МЗС або уповноважених осіб.

Підписання договору — Президент або уповноважена особа; у випадку міжурядових чи міжвідомчих угод — Прем’єр-міністр чи міністр.

Ратифікація — згоду на обов’язковість договору дає Верховна Рада України (для договорів політичного, оборонного, територіального характеру тощо).

Імплементація — включення міжнародного договору в національне законодавство шляхом ухвалення або зміни внутрішніх актів.

Виконання та контроль — здійснюється центральними органами виконавчої влади під координацією МЗС.

У разі порушення міжнародного договору Україною або іншою державою виникає міжнародно-правова відповідальність, яка може мати такі форми:

відшкодування шкоди;

припинення дії договору або його зупинення;

застосування контрзаходів;

визнання міжнародно-протиправного діяння держави.

Згідно зі статтями 30–31 Віденської конвенції, держава не може посилатися на своє внутрішнє законодавство як на підставу невиконання міжнародного договору.

5. Висновки

Україна як суб’єкт міжнародного права має право укладати міжнародні договори відповідно до Конституції та міжнародного права.

Процедура укладення включає етапи переговорів, підписання, ратифікації, імплементації та виконання.

Порушення умов міжнародного договору тягне міжнародну відповідальність держави, що може проявлятися у формі санкцій або дипломатичних заходів впливу.

Норми чинних міжнародних договорів, ратифікованих Україною, мають пряму дію в національній правовій системі.

6. Рекомендації

При укладенні міжнародних договорів необхідно забезпечити відповідність Конституції України та нормам міжнародного права.

У разі спорів щодо виконання договорів — звертатися до Міністерства закордонних справ або міжнародних судових інституцій (зокрема, Міжнародного суду ООН).

Для юридичних осіб — враховувати положення міжнародних економічних угод при укладенні зовнішньоекономічних контрактів.

Контролюючим органам забезпечити належний моніторинг виконання міжнародних зобов’язань України.

7. Завершальна частина

студент: Тімура Давид Михайлович МЕВ-292

Дата складання: 06 листопада 2025 року

1. Реквізити консультації

До Юридичної клініки ТНУ звернувся гр. Б із питанням щодо захисту прав осіб, які змушені залишити територію України через збройну агресію, та порядку отримання статусу біженця або додаткового захисту.

2. Вступна частина

Громадянин Б звернувся до Юридичної клініки ТНУ із запитом щодо правового статусу осіб, які виїхали з України внаслідок воєнних дій, та можливості отримання ними міжнародного захисту в інших державах.

Мета консультації — роз’яснити положення міжнародного та національного законодавства у сфері захисту біженців, визначити права таких осіб і надати рекомендації щодо порядку оформлення статусу біженця або додаткового захисту.

3. Нормативно-правова база

Конституція України:

ст. 26 — іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, що й громадяни України;

ст. 9 — чинні міжнародні договори України є частиною національного законодавства.

Конвенція про статус біженців 1951 року та Протокол 1967 року:

визначають поняття «біженець» як особи, яка має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, релігії, національності, належності до певної соціальної групи чи політичних переконань;

гарантують право на притулок, заборону вислання (non-refoulement), доступ до праці, освіти, соціальних послуг.

Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (2001 р., із змінами):

регулює порядок визнання особи біженцем, надання додаткового або тимчасового захисту;

визначає компетенцію Державної міграційної служби України (ДМС).

Європейська конвенція з прав людини (1950 р.) — забороняє катування, нелюдське поводження, гарантує право на справедливий розгляд і захист приватного життя.

Керівні принципи УВКБ ООН щодо внутрішньо переміщених осіб (1998 р.) — містять норми гуманітарного захисту людей, змушених залишати свої домівки в межах країни.

4. Правовий аналіз ситуації

Згідно з Конвенцією 1951 р. та національним законом, біженець — це особа, яка через обґрунтовані побоювання переслідувань не може або не бажає повернутися до країни свого громадянства.

Якщо загроза стосується загальної небезпеки (збройний конфлікт, агресія, масове насильство), особа може отримати додатковий захист, навіть якщо не відповідає класичним критеріям біженця.

Процедура отримання статусу біженця або додаткового захисту в Україні:

Подання заяви до територіального органу ДМС України (особисто або через представника).

Реєстрація заяви, проведення співбесіди, перевірка документів.

Прийняття рішення про надання або відмову у статусі (термін — до 6 місяців).

У разі відмови — можливість оскарження в адміністративному суді.

Права осіб, які отримали статус біженця або додаткового захисту:

право на проживання в Україні;

доступ до освіти, медичної допомоги, праці;

соціальне забезпечення на рівні з громадянами України;

документальне посвідчення особи, що підтверджує статус.

Заборона повернення (non-refoulement) — держава не може вислати або примусово повернути особу до країни, де її життю або свободі загрожує небезпека.

5. Висновки

Міжнародне право гарантує кожній особі право на притулок від переслідувань, а держави зобов’язані забезпечити ефективні процедури надання такого захисту.

Україна імплементувала основні норми Конвенції 1951 року у своє національне законодавство.

Особи, які постраждали від збройної агресії, мають право звертатися за міжнародним захистом як до інших держав, так і до українських органів у разі переміщення в межах країни.

Порушення принципу non-refoulement є грубим порушенням міжнародного права та може спричинити міжнародну відповідальність держави.

6. Рекомендації

Особам, які змушені залишити Україну через війну, рекомендується звертатися до компетентних органів приймаючої держави або представництв УВКБ ООН для отримання статусу біженця чи тимчасового захисту.

У разі перебування в Україні — звернутися до територіального органу ДМС із заявою про надання додаткового або тимчасового захисту.

Зберігати всі документи, що підтверджують обставини переслідування чи небезпеки.

У випадку відмови — подати скаргу до адміністративного суду в 10-денний строк.

За потреби скористатися безоплатною правовою допомогою (Центри БПД або громадські організації).

7. Завершальна частина

Студент: Тімура Давид Михайлович МЕВ-292

Дата складання: 06 листопада 2025 року

1. Реквізити консультації

Клієнт: Умовний клієнт – громадянин України, який цікавиться питанням легітимності самозахисту держави та індивіда відповідно до міжнародного права.

2. Вступна частина

Клієнт звернувся з проханням роз’яснити, у яких випадках міжнародне право дозволяє державам або іншим суб’єктам застосовувати силу, а також яким є зміст права на самозахист, закріпленого у Статуті ООН.

Метою консультації є аналіз норм Статуту ООН, міжнародних звичаїв та практики Ради Безпеки щодо застосування сили, а також роз’яснення, як ці норми співвідносяться з правом держави на оборону від агресії.

3. Нормативно-правова база

• Статут Організації Об’єднаних Націй, зокрема статті 2 (п. 4) та 51.
• Резолюції Ради Безпеки ООН №3314 (1974 р.) «Визначення агресії».
• Міжнародний суд ООН, справа «Нікарагуа проти США» (1986 р.) – тлумачення права на самозахист.
  Конституція України, ст. 18 – зовнішня політика ґрунтується на принципах Статуту ООН.
• Закон України «Про національну безпеку України».

4. Правовий аналіз ситуації

 Відповідно до статті 2 (п. 4) Статуту ООН, державам забороняється застосовувати силу або загрозу силою проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави. Єдиним винятком із цього принципу є право на індивідуальний або колективний самозахист, передбачене статтею 51 Статуту.

Це право може бути реалізоване лише у разі збройного нападу на державу — до того моменту, поки Рада Безпеки не вживає необхідних заходів для підтримання міжнародного миру. При цьому держава, що здійснює самозахист, повинна негайно повідомити Раду Безпеки про свої дії.

Міжнародний суд ООН неодноразово наголошував, що превентивне або превентивно-примусове застосування сили (до фактичного нападу) не узгоджується зі Статутом ООН.

Разом із тим, сучасна практика, зокрема у контексті боротьби з тероризмом (приклади після 11 вересня 2001 р.), розширює тлумачення самозахисту, включаючи випадки, коли загроза нападу є безпосередньою.

Україна, у свою чергу, здійснює право на самозахист від збройної агресії Російської Федерації відповідно до статті 51 Статуту ООН. Ця позиція підтримується численними резолюціями Генеральної Асамблеї ООН.

5. Висновки

Право на самозахист є фундаментальним правом держави, закріпленим у міжнародному праві. Його реалізація можлива лише у випадку збройного нападу та повинна відповідати принципам необхідності й пропорційності.

6. Рекомендації

• Використовувати положення статті 51 Статуту ООН як основне юридичне обґрунтування оборонних дій.
• У випадку збройної агресії — повідомити Раду Безпеки ООН про дії щодо самозахисту.
• Враховувати практику Міжнародного суду ООН при тлумаченні «збройного нападу».
• У національному законодавстві продовжувати гармонізацію норм із міжнародними стандартами оборони та безпеки.

7. Завершальна частина

Юрисконсульт (студент-правник): Ткачук Рустам

 Дата складання: 03.11.2025

1. Реквізити консультації

Назва документа: Юридична консультація

Клієнт: Умовна громадська організація з питань екології, яка звернулася за роз’ясненням щодо міжнародних стандартів у сфері охорони довкілля та їх імплементації в Україні.

2. Вступна частина:

Клієнт цікавиться, які міжнародні правові акти регулюють екологічну безпеку, які принципи формують сучасне міжнародне екологічне право та як Україна забезпечує виконання своїх міжнародних зобов’язань у цій сфері.

Метою консультації є роз’яснення системи міжнародних екологічних стандартів, механізмів контролю за їх виконанням і способів адаптації в національне законодавство України.

3. Нормативно-правова база

• Статут ООН, ст. 55 – співпраця у вирішенні міжнародних проблем економічного та екологічного характеру.
• Декларація ООН з питань довкілля (Стокгольм, 1972 р.).
• Кіотський протокол (1997 р.), Паризька угода (2015 р.).
• Конституція України, ст. 16 – екологічна безпека є обов’язком держави.
• Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища».

4. Правовий аналіз ситуації
   Міжнародне екологічне право сформувалося як окрема галузь міжнародного публічного права. Його основними принципами є:

• принцип сталого розвитку;
• принцип запобіжних дій (precautionary principle);
  принцип “забруднювач платить”;
• спільна, але диференційована відповідальність держав.

Україна є стороною основних міжнародних конвенцій, які встановлюють стандарти охорони довкілля, включаючи Паризьку угоду про клімат. Вона зобов’язана впроваджувати відповідні норми у національне законодавство, адаптуючи його до вимог ЄС відповідно до Угоди про асоціацію.

Реалізація екологічних стандартів здійснюється через закони України, державні програми охорони довкілля, екологічну експертизу, а також судовий захист прав громадян на безпечне довкілля.

Водночас основними проблемами залишаються: недостатній рівень фінансування природоохоронних заходів, низька ефективність контролю, слабка реалізація принципу участі громадськості.

5. Висновки

Міжнародне екологічне право формує універсальні стандарти охорони навколишнього середовища. Україна активно імплементує їх у національну систему права, проте потребує подальшого вдосконалення механізмів контролю та звітності.

6. Рекомендації

• Посилити механізми моніторингу та звітності щодо виконання міжнародних екологічних угод.
• Забезпечити публічність екологічної інформації та участь громадськості у прийнятті рішень.
• Звертатися до суду у разі порушення екологічних прав громадян.

7. Завершальна частина

 Юрисконсульт (студент-правник): Ткачук Р. В.

 Дата складання: 03.11.2025

До Юридичної клініки ТНУ звернувся гр. А з питанням щодо можливості притягнення іноземної держави до міжнародно-правової відповідальності у зв’язку з порушенням нею норм міжнародного права.

 Заявника цікавить, які саме дії держави визнаються міжнародно-протиправними, чи завжди наявність шкоди є обов’язковою умовою відповідальності, а також які правові наслідки можуть настати для держави-порушниці та якими є реальні механізми захисту прав і законних інтересів у міжнародному праві.

Поняття та значення міжнародної відповідальності держав. Міжнародна відповідальність держав є одним із ключових інститутів міжнародного права, оскільки вона забезпечує стабільність міжнародних відносин та дотримання принципу верховенства права на міжнародному рівні. Суть міжнародної відповідальності полягає у виникненні для держави обов’язку усунути наслідки вчиненого нею міжнародно-протиправного діяння. Така відповідальність не носить карального характеру у класичному розумінні, а спрямована насамперед на відновлення порушених прав та забезпечення дотримання міжнародних зобов’язань у майбутньому.

Умови настання міжнародної відповідальності. Для притягнення держави до міжнародної відповідальності необхідно встановити факт порушення конкретного міжнародного зобов’язання, яке було чинним для цієї держави на момент вчинення діяння. Важливо зазначити, що відповідальність може наставати незалежно від вини держави у суб’єктивному розумінні, оскільки в міжнародному праві переважає об’єктивний підхід. Крім того, не завжди наявність матеріальної шкоди є обов’язковою умовою, адже порушення може полягати і в самому факті недотримання міжнародної норми, наприклад порушення принципу невтручання або суверенної рівності держав.

Особливості кваліфікації міжнародно-протиправних діянь. Міжнародне право розрізняє звичайні міжнародні правопорушення та серйозні порушення імперативних норм міжнародного права, так званих норм jus cogens. До таких порушень належать, зокрема, агресія, геноцид, злочини проти людяності. У разі вчинення таких діянь відповідальність держави має підвищений характер, а інші держави міжнародного співтовариства також отримують право реагувати на порушення, навіть якщо безпосередньо не зазнали шкоди.

Форми реалізації міжнародної відповідальності. Основними формами відповідальності держави є припинення протиправного діяння, надання гарантій його неповторення та відшкодування завданої шкоди. Відшкодування може здійснюватися у формі реституції, якщо це можливо, або у вигляді грошової компенсації. У випадках, коли завдано нематеріальної шкоди, застосовується сатисфакція, яка може включати офіційні вибачення, заяви на міжнародному рівні або інші символічні заходи.

Способи захисту та притягнення до відповідальності. Реалізація міжнародної відповідальності держав на практиці часто ускладнюється політичними чинниками, однак міжнародне право передбачає низку правових механізмів. Серед них важливе місце займають переговори, посередництво, міжнародний арбітраж та судовий розгляд. Особливу роль відіграє Міжнародний суд ООН, рішення якого мають обов’язковий характер для сторін спору. Окрім цього, потерпіла держава може застосовувати пропорційні контрзаходи, які не пов’язані з використанням сили та спрямовані на спонукання держави-порушниці до виконання своїх зобов’язань.

Висновок юридичної консультації. Отже, міжнародна відповідальність держав є комплексним правовим інститутом, який настає у разі порушення норм міжнародного права незалежно від форми такого порушення чи наявності прямої матеріальної шкоди. Гр. А слід враховувати, що ефективність притягнення держави до відповідальності значною мірою залежить від належного юридичного обґрунтування порушення, вибору відповідного механізму захисту та активної позиції на міжнародному рівні. У разі виникнення подібних ситуацій доцільним є звернення за фаховою правовою допомогою та використання як судових, так і дипломатичних інструментів міжнародного права.

Консультант Шкабаро Вікторія

10.12.2025