Цей день — не просто сторінка з підручника історії. Це жива рана, що пульсує у колективній пам’яті нашого народу. Вісімдесята річниця перемоги над нацизмом у Європі — це не про далеке минуле, а про наш сьогоднішній шлях, про нашу ідентичність, про наше право на свободу й життя.
Україна — не лише свідок, а співтворець тієї перемоги, і водночас — одна з її найбільших жертв. У вирі Другої світової війни наш народ утратив понад 14 мільйонів людських життів. За кожною втратою — обірване дитинство, зламане материнське серце, розтрощене майбутнє.
Це — майже третина населення.
Це — мовчазний крик поколінь.
Це — тиша забутих могил і плач безіменних світлин.
Сьогодні ми знову стоїмо перед обличчям зла, що змінило мундир, але не змінило суті. І знову українці — в епіцентрі боротьби за право бути собою, за майбутнє, за світло.
Ми не просто згадуємо минуле — ми його відчуваємо. У шрамах на тілі землі. У пам’яті родин. У щоденній стійкості, з якою наші воїни виборюють життя під ворожим вогнем.
Слова «Пам’ятаємо. Перемагаємо» — не гасло. Це — код нації. Це — духовна вісь, що з’єднує тих, хто поліг тоді, з тими, хто стоїть сьогодні.
Бо той, хто забуває, — втрачає себе.
А ми — пам’ятаємо.
Ми несемо пам’ять не як тягар, а як обов’язок.
Як світло, що веде крізь темряву.
Як біль, що вчить гідності.
Світлій пам’яті загиблих — вічна шана.
Живим — наша вдячність і підтримка.
Україні — Перемога.
Слава Україні! Героям Слава!